Люди , близькі до групи Коломойського, заявляють, що “кульмінація наближається”, а після свята Михайла “багато хто здригнеться”

Справа Корбана, хоче це хтось чи ні, неминуче стає Рубіконом, переламним моментом післяреволюційної історії України.

Ще не зрозуміло, як розвиватиметься сюжет, але очевидно, що справа Корбана – це удар по політичній коаліції, яка взяла владу після Майдану. Із неї неминуче випадає мільярдер Коломойський, який свого часу багато зробив, щоб Майдан відбувся, щоб Президентом став саме Порошенко.

Коломойський і Порошенко, вочевидь, розлучаються назавжди. Образа, публічне приниження, завдані команді Коломойського, зводять між ним і Порошенком залізну стіну.

Чому Порошенко на це наважився? Чомусь складається враження, що причина – це не сорок мільйонів, які начебто Корбан украв з фонду Корбана. І навряд чи факти з рейдерської історії Корбана, зокрема події 2006-го навколо ринку “Озерка”. Бо якби це було так, то навряд чи Порошенко погодив би призначення “рейдера Корбана” на посаду заступника губернатора, адже спецперевірка це призначення неминуче зупинила б.

І ще менше віриться у те, що Корбана хочуть посадити за “викрадення чиновника Рудика”. Бо вже через місяць після цієї події Порошенко нагороджує Корбана державним орденом.

Отже, офіційні обвинувачення уже не витримують жодної критики.
Що ж тоді? Що розлютило Порошенка, що він наважився піти ва-банк. У повітрі витають три версії.

Перша. Коломойський вкотре обкрутив Порошенка круг пальця. 20 вересня, на зустрічі Порошенка і найближчої до Коломойського людини Боголюбова, вдалося дійти ряду принципових домовленостей. Команда Коломойського начебто їх віроломно порушила. Ще й вихлюпнула на Порошенка чимало неприємних слів під час виборів. Порошенка це розлютило, і він вирішив відомстити. Це – перша версія.

Друга. Група Коломойського після виборів готувала силове захоплення влади. Корбан мав стати в. о. керівника країни. Він повинен був забезпечити ухвалення нової конституції через конституційну асамблею, з ліквідацією посади Президента. Порошенка передбачалось судити – “за зраду ідеалів Майдану”. Порошенко вирішив ударити першим.

І третя версія. Начебто проста, але, знаючи характер Порошенка, відкидати її не можна. Грицак, керівник СБУ, приніс Порошенкові матеріали телефонного прослуховування розмов Корбана і Коломойського. Вони кепкують з Президента, називаючи його “шоколадним баригою”, “золотозубкою” і т. д. Смачно лаються, обговорюючи сумні перспективи, які чекають теперішнього Президента. Порошенка почуте вивело з рівноваги.

Яка із цих версій найбільш вірогідна – це міг би сказати у нашій країні лише Порошенко. Але він мовчить, він не засуджує дії правоохоронців, не дає їм команди зупинитися. А це означає, що справа Корбана для нього справді принципова.

Отже, Рубікон перейдено. Що може бути далі?

У той час, як Порошенко мовчить, соратники Коломойського і Корбана висловлюються категорично.

“Таке враження, що у владі є ті, які дуже хочуть продовження і завершення Революції… Ми ж готуємося та чистимо зброю. Величне свято Архистратига Михаїла наближається. А з допомогою Небесного Воїнства у нас, українців, завжди все виходить”. Це написав керівник “Правого сектора”, який тісно пов’язаний із командою Коломойського.
“Я думав, що він розумніший. Але ні. Він йде по тій самій дорозі, що і попередник. ГПУ і СБУ фальшують справи, підробляють докази, а головне – виконують політичні розправи на замовлення Банкової… Президент хоче, щоб ми мовчали і закривали очі на всі його злочини. Арештами і переслідуваннями він вирішив, що залякає нас. Але нам не страшно. А знаєте – чому? Бо там, де страшно, ми вже були і нам нема що втрачати. Той, хто став проти свого народу, своїм народом і буде знищений”. Це вже слова сотника Парасюка, теж людини, що перебуває у тісних зв’язках з оточенням Порошенка. Особливо зверніть увагу на слова “буде знищений”.

Екс-комбат батальону “Донбас” і друг Коломойського теж не мовчав. Він пообіцяв, що “події в країні приходять до своєї кульмінації”

Із сказаного найбільше привертає увагу запис Яроша – у ньому найвища конкретність. Йдеться про зброю і йдеться про чітку дату – свято Михайла, 21 листопада.

Отже, Порошенко свій хід зробив. Яких кроків у відповідь варто чекати від команди мільярдера Коломойського?

Аналізуємо це з експертами Вадимом Карасьовим та Віталієм Балою.

– Для початку просте запитання: а власне, чому Корбан? Адже лідером групи “Приват” є олігарх Ігор Коломойський, який має за партнера ще одного доларового мільярдера – Геннадія Боголюбова. Крім того, відомими представниками команди є Борис Філатов та Святослав Олійник. І поза тим, узялися саме за Корбана. Чому?

В. Карасьов:
По-перше, тому що Корбан є Корбаном. Це – людина, котра, як вважається, має багато гріхів за спиною і скелетів у шафі. По-друге, саме він очолює й організовує діяльність нового політичного крила команди Коломойського – партії УКРОП. По-третє, саме він у цій команді має найкраще налагоджені персональні стосунки з так званим силовим блоком групи “Приват” – охоронними структурами, добровольцями, військовими.

Коломойського взяти важче – не в його манері робити щось особисто. Він зазвичай не залишає своїх підписів і робить усе через інших осіб. По-друге (і найважливіше!), він уже людина не з клубу мільйонерів як Корбан, а з клубу мільярдерів. Після першого мільярда доларів бізнесмен у нас стає недосяжним для правосуддя. Зрештою, не тільки у нас – у Сполучених Штатах, до речі, так само.

– Чи вірите ви у версію, що саме Корбан міг бути одним із потенційних організаторів сценарію із силового захоплення влади в Україні?

Тут я бачу такі факти. УКРОП справді фінансував і залучав у свої лави ветеранів АТО, об’єднань вояків АТО і волонтерських рухів.
Це – люди з мілітарною свідомістю, досвідом. Вони, з точки зору влади, небезпечні.

У перспективі, знову ж із фінансами й оргзусиллями Коломойського, це дуже швидко могло перетворитися на серйозний інструмент у політиці.
Гляньте, хто останніми тижнями кошмарив Печерські пагорби так званим тарифним майданом – усі союзники Коломойського. А “Опозиційний блок”? Він діє у суто процедурних формах, бо не має нині достатньої суспільної довіри, щоб дозволяти собі діяти з позиції сили.

— А чому Порошенко може вважати цей праворадикальний рух загрозою для себе особисто?

До виборів далеко, а до виконання Мінських домовленостей близько. їх треба виконувати до кінця цього року, щоб вибори на тих територіях відбулися не пізніш ніж у квітні наступного року. Порошенко поки що не має можливостей політично проштовхнути “мінський мир” у Верховній й у суспільстві, яке це категорично не сприймає, мало того – вбачає в Мінську зраду.

Тому, якщо президентська команда заздалегідь не вирішить проблеми насамперед праворадикальної опозиції, у критичний момент вона здатна організувати потужні антипрезидентські виступи – аж до якоїсь форми так званого третього Майдану.

— Чим, на вашу думку, це протистояння закінчиться?

Ми нині увійшли у довготривалу політичну кризу. Причому системну кризу, бо це пов’язано з діяльністю і правоохоронних органів, і політичної системи, і президентської вертикалі. І виводить нас на більш грунтовне протиріччя – між тими, хто хоче продовження революції, і тими, хто хотів би завершення революції та початку постреволюційної стабілізації суспільства, дерадикалізації вулиці, переходу до миру і так далі.

Це конфлікт, який на певному етапі виникає у будь-якій революції, з одного боку, кожна революція мусить мати кінець. Навіть суто для того, щоб виконати всі свої завдання, вона має колись закінчитися і перейти у формат цивільних політичних процесів. І нині в політичних коридорах є вже багато людей, котрі хочуть її завершення. Але аж ніяк не всі хочуть її завершення – хтось тому, що наївно очікував, що революція відразу вирішить усі завдання зі зміни державної системи, хтось тому, що є вже розігрітим «вічним революціонером», а хтось тому, що переконаний: якщо революцію спинити на цьому етапі, то зміни не продовжаться еволюційним часом, навпаки, будуть задушені реакцією.

Основне проблемне питання – на якому пункті революцію справді варто завершувати, щоб її перманентне тривання не підточило державу. Думаю, саме той, хто вийде переможцем із цієї кризи, поставить крапку в революційному процесі.

— Повернімось до різких заяв оточення Коломойського, зокрема заяви Яроша – з чіткою датою. Що він, на вашу думку, хотів цим сказати Порошенку?

В. Бала:
Свято Архистратига Михаїла припадає на 21 листопада. Отже, це завуальована погроза збройним виступом проти влади десь після цієї дати. Не знаю, чи то Ярош сподівається, що до того часу народ добряче розігріють перші платіжки опалювального сезону, чи то просто алегорія сподобалася…
Нагадаю, у народній уяві Архистратиг Михаїл – це мужній лицар, захисник, який очолює воїнство сил добра і перемагає всі темні сили на землі, а ще є важливою фігурою на суді, де у людей питають про земні гріхи.

В. Карасьов:
Як на мене, поки що для збройного виступу проти Порошенка не склалися об’єктивні передумови. І згадайте, що влада Президента легітимна. Але є потужне соціальне невдоволення, викликане економічною політикою, тими ж комунальними тарифами, несправедливостями, які в суспільстві не викорінюються десятиліттями… Думаю, вони справді створюють якщо не в короткостроковій, то принаймні в середньостроковій перспективі передумови для локальних бунтів. А якщо такі локальні бунти почнуть множитися…

Нагадаю, що перед тим, як упав режим Януковича, вулиця етап за етапом була розхитана мовним Майданом, податковим, Врадіївкою та ще кількома локальними бунтами. А далі плід дозрів. Тому навіть якщо бунти локальні – це серйозна небезпека для влади. Владі слід завзято працювати і боротися з корупцією, аби знівелювати подальшу радикалізацію вулиці. Але, треба визнати, можливості для цього тепер у влади обмежені – народ чекає негайних результатів, а час, потрібний на їх досягнення, згаяно.

В. Бала:
Я вважаю потенційну спробу збройного перевороту дуже реальною річчю для найближчого періоду, дуже можливою перспективою. Стільки зброї і звичних до її застосування на ураження людей у країні не було із середини минулого століття.

Ми входимо в період правління, коли все може вирішувати натовп, коли талановита демагогія дуже швидко декілька разів змінює владу. Після того зазвичай настає диктатура, бо країна вже вкрай зруйнована, щоб бути готовую сприймати будь-яку стабілізацію. Такою є природа багатьох латиноамериканських диктатур минулого століття. Дай Боже нам уникнути такого сценарію

Андрій Ганус
«Експрес»