Мабуть, то не українець, якщо за ціле життя не «з’їв» бодай одного брата по крові
Пригадую, якось кардинала УГКЦ Любомира Гузара під час прес-конференції, яка відбувалася перед Різдвом чи, можливо, перед Великоднем (точно не пам’ятаю), хтось із журналістів запитав про те, що можна їсти в час посту. Патріарх, посміхнувшись, відповів: «Можна їсти все. Головне – щоби не їли одне одного».
Усвідомлюю, який глибокий зміст криється у цій сентенції, що, вочевидь, далебі не мимоволі зринула з вуст мудрого чоловіка. Адже українці в плані самопоїдання можуть дати фору будь-якій нації чи народності, які топтали грішну землю до і після нашої ери. Підозрюю, що навіть досягнення племен, які існували в доісторичний період, тьмяніють перед здобутками моїх співвітчизників. Що вже там говорити, наприклад, про аборигенів, котрі свого часу пообідали Джеймсом Куком. Адже вони, принаймні, навіть якщо подеколи кишки грали марша, не подавали на стіл засмажених одноплемінників.
Мабуть, то не українець, якщо за ціле життя не «з’їв» бодай одного брата по крові. Справжній українець, котрий навіть не має заробленої власним горбом хати, мусить мати шафу, в якій, як бойові трофеї, колекціонує черепи своїх одноплемінників.
Велика загадка: звідкіля у нашому національному організмові взявся ген-паразит, який спонукає до ненаситного канібалізму? Здається, на цій родючій українській землі ніколи не могло бути аж такої проблеми з продовольством (за винятком, звісно, штучних голодоморів, які влаштовували сталінські упирі). Приміром, устромиш у березні чи квітні в наш благодатний чорнозем уже всохлу вербову гілляку, а через пару тижнів, глянь, вона вже зазеленіла пагінцями. Євреї, які збудували своє щастя на камені, можуть про такий земний рай хіба що мріяти…
Завдяки сприятливим природним умовам, якими нагородив нас Всевишній, наші пращурі першими винайшли плуг та інший інвентар і навчили користуватися ними всю Європу. Єдиним необачним винаходом серед цього арсеналу землеробських знарядь є такий підступний для нації інструмент як граблі, на які українці мають звичку повсякчас наступати, а відтак, отримавши по тім’ю, вдаватися до тих самих глупств, які вже тисячу і один раз робили, відколи винайшли ці злощасні граблі. Вочевидь, це і є відгадкою щодо особливостей нашого національного менталітету, який, попри вікові демократичні традиції (парадокс та й годі!) усе-таки тяжіє до канібалізму, що висловлюючись кримінальною термінологією, здійснюється у неприродній спосіб. Тобто коли українці і на перше, і на друге, і на десерт їдять… українців.
Погрішив би проти істини, якби не визнав, що наші співвітчизники усіляко намагаються позбутися цієї згубної звички. Наприклад, пишномовно демонструють ці прагнення під час днів народження чи смерті Тараса Шевченка, Степана Бандери, Івана Франка та інших, образно кажучи, орлів української нації. Але, хай йому грець, раптом приходить лиха година і підступні граблі, напевне, самі знаходять нещасних жертв. Особливо це проявляється у часи якихось соціальних заворушень. Так було, наприклад, після Помаранчевої революції, коли Віктор Ющенко за одну ніч без суду і слідства, що називається, відтяв голови 17-ти тисячам держслужбовців, які займали керівні посади. Це повторилося і сьогодні. Щоправда, цього разу гільйотиною орудують не тимчасово виконуючі обов’язки, які сидять на київських пагорбах. Гільйотину «взяли в оренду» доморощені вожді, які, невідомо за яким законом взялися на теренах Дрогобиччини вершити правосуддя.
Почнемо з голови Дрогобицької районної ради Михайла Сікори. Здавалось би, в чоловіка не мало би виникнути якихось проблем із граблями, з якими він розлучився понад десять років тому – відколи розбазарив колективне господарство в рідному селі. Знайшов собі тепле місце, сів на шию платників податків, «намалював» собі на рік наперед (благо, що район дотаційний) усілякі мислимі і немислимі премії і доплати – то й сиди собі, поки сидиться. Аж ні, захотілося Сікорі, як у відомому анекдоті про вовка, дискотеки. Взявши з собою ще зо два десятки послушників, сиріч – депутатів, пройшовся кабінетами голови райдержадміністрації та його заступників і змусив усіх примусово-добровільно написати заяви на звільнення. Кажуть, на другий день Сікора з погордою ходив самозахопленим другим поверхом районного «білого дому» і, як когут на купі гною, вихвалявся, що відтепер він є одноосібним босом працівників адміністрації. Відтак Сікора намилився уже створювати виконком, який мріяв підпорядкувати виключно собі, коханому. Але не так сталося, як гадалося.
Та минув тиждень-другий, а папери підписувати нема кому. Відтак виникла реальна загроза, що Сікора може залишитися без зарплати і всіляких доплат за, як записано в рішенні сесії, виконання надзвичайно важливої роботи. Довелося просити звільнених керівників, або, як кажуть у народі: прийшла коза до воза. Не знаю, як це стикується із Законом (очевидно, за чергою на тиждень-півтори поновлюють їх на роботі), але дотепер оголошені Сікорою персони нон-грата підписують документи. Вочевидь, передчасно звільнені керманичі району пішли на такий компроміс не заради Сікори, а з поклику сумління. Вони розуміють, що через одного мудрагеля не повинні потерпати сотні працівників освіти, медицини, культури та інших галузей господарства, які чесно і сумлінно виконують, поза сумнівом, значно важливішу роботу від тієї, яку бездарно імітує Сікора.
Проте свавілля, яке дозволили собі Сікора і Ко у районі, – це квіточки порівняно з тим, що потрафили утнути «народні месники» у Дрогобичі. Адже якщо керівники РДА були призначенцями осоружного народові Януковича, то міський голова Дрогобича – легітимно і демократично обраний на посаду шляхом добровільного волевиявлення громадян. Якщо в районі просто вчинили не по-людськи і безсоромно наплювали декільком призначенцям у душу, то в місті не просто витерли ноги в законно обраних голову і секретаря ради, а нахабно і цинічно затоптали виборче право тисяч громадян, гарантоване Конституцією. Якщо правопорушення, яке вчинили в районі, можна розглядати в цивільно-правовій площині, то вчинене політичними авантюристами в місті явно тягне на кримінал. Якщо, звісно, до справи поставитися принципово, з почуттям громадянської гідності та відповідальності.
Майдану, навіть якщо там було не 100 чи 200 чоловік, а було би цілих дві тисячі, ніхто таких повноважень не давав. Відомий у місті юрист Володимир Андренко, думкою якого з приводу дрогобицького «перевороту» поцікавилася «ГЗ», сказав: «Мені шкода тих хлопців, які потерпають від посттравматичного синдрому. Їх просто банально використали авантюристи».
Як сказала одіозному Чуркіну представниця США в раді безпеки ООН Саманта Пауер: «Злодій може вкрасти. Але це не означає, що він має право власності на те, що вкрав».
Боже упаси, я би взяв великий гріх на душу, якби запідозрив таких добропорядних громадян як Кондзьолка і Ваврин у злодійстві. Проте, на жаль, мене переслідує інша підозра: що їх, сердешних, силоміць вивезли в якесь село, завели до стодоли і змусили наступити на граблі. Від такого бувають сильні памороки. Перебуваючи в шоковому стані, потерпілі, напевне, переплутали Радзієвського і Метика з Путіним і Лавровим. Відтак вирішили їх «засмажити». Як аборигени Кука.
Сьогодні минає рівно місяць, відколи сесія міськради задовільнила примусово-добровільні заяви очільників міста про зречення від посад. Секретарем ради був обраний Роман Курчик, котрий, відповідно до законодавства, автоматично виконує обов’язки міського голови.
Кажуть, Роман Михайлович не горів бажанням брати на себе таку важку ношу. Можливо, справді став заручником обставин. Вірогідно, то ще не найгірше, що могло статися. Адже, кажуть, Курчик – людина поміркована і виважена. Якщо Курчик був би відмовився, то хтозна скільки дров уже би валялося навколо ратуші. Адже спеціалістів вузького профілю, яким добре вдається колоти дрова, в нас дуже багато.
Проте, якщо в Дрогобичі з канібалізмом усе більш-менш унормувалося, то в районі, так би мовити, рве з баняка накрівку. Борючись за посаду голови райдержадміністрації, там готові перегризти один одному горло.
Кажуть, губернаторка Сех прийняла соломонове рішення і великодушно дозволила депутатам самим обрати собі керманича району. Це, вочевидь, не конче мудре рішення і однозначно протизаконне, яке стане міною сповільненої дії не тільки для мешканців району, а й для населення південно-східних областей, де в місцевих радах домінують «регіонали».
Щодо району. Такий гібрид як обрано-призначений голова РДА – то апріорі вже не голова, а лялька на дроті, яка цілковито залежатиме від тих, хто за нього проголосує. Щодо південно-східних областей. Цим прецедентом обов’язково скористаються тамтешні регіонали, комуністи та інші квазіпартійні угруповання. Так само, як скористалися багатьма іншими прецедентами протиправної самодіяльності, які ми, галичани, безтямно продукуємо. Починаючи від федералізації, «хресним батьком» якої свого часу став покійний Чорновіл.
А потім, голову схопивши в руки, дивуємося звідкіля беруться усілякі гобліни, гепи, дупи та багато іншої нечисті. Як це не парадоксально, але, за великим рахунком, породила їх саме Галичина!
Ми на заході сіємо вітер, а на сході пожинаємо бурю. І з упертістю мула знову і знову наступаємо на ті самі граблі. Здається, що якби навіть такого знаряддя не існувало в природі, галичани самі би його придумали.
Чому порушуємо цю тему лише сьогодні, коли минув уже цілий місяць? Та тому, що саме тоді Росія вдерлася на територію України. Відтак усі наші внутрішні негаразди і проблеми на тлі зовнішньої загрози мимоволі відійшли на задній план. Втім, ця обставина жодним чином не завадила місцевим загумінковим політикам об’єднатися не для боротьби зі зовнішнім агресором, а для того, щоби «з’їсти» своїх одноплемінників. Як кажуть москалі, кому война, а кому мать родна.
Загроза з боку здичавілого північного сусіда триває донині. Проте життя продовжується. Не знаю, як хто («я не скажу про всю Одессу»), але особисто я, конкретно взятий громадянин, котрий усвідомлює, що над його конституційним правом нахабно поглумилися, почуваю себе незатишно і некомфортно.
Пригадую, колишній нардеп від Дрогобиччини Лесь Танюк, з’ясовуючи, хто з’їв його м’ясо, написав товстелезну книгу (причім, кажуть, дотепер не розрахувався із видавництвом «Відродження», яке видрукувало цей «шедевр»). У мене нема таких, як казав Франко, желудкових інтересів, як у Танюка. Я займу лише невеличкий шматок газетної шпальти, щоби відстояти своє право мати право. Наразі апелюю з цього приводу до громадської думки, сподіваючись, що переважна більшість виборців не втратили почуття власної гідності, яке принижено. Якщо за допомогою цього інструментарію не вдасться відновити справедливість, то маю твердий намір відстоювати своє конституційне право в судовому порядку.
Петро МАЦАН
About the Author
Петрику, на западной уркаине голодомора не было!
Голодомора такого великого не було, а були масові вбивства і виселення в табори, які скоро будуть чекати вас. Тут хоть якось пробували протистояти совітській навалі