В будь-яку мить орда яничар могла потопити в крові цілий Майдан

Хто побував у жахливому котлі Майдану під час збройного протистояння, очевидно, ще довго не позбудеться у душі неспокою і тривоги. Адже в будь-яку мить орда яничар могла потопити в крові цілий Майдан. Та не судилося їм здійснити кривавий намір. Людський дух патріотів і Божа опіка перемогли.

У цій бойні загинули більше 100 людей. Сотні, а може й тисячі, отримали різноманітні травми. Декого оперативно і терміново із складними пораненнями скеровували на лікування за кордон, інших постраждалих, учасників майдану, розквартирували у різних медичних установах України на реабілітацію. 21 людина з різними ускладненнями здоров’я потрапили до Трускавецької міської лікарні.

Наймолодшому пацієнтові 20 років, і це єдина дівчина із Сімферополя Марина Самборська, найстаршому – 72. З різними діагнозами захворювання і травмами, пораненнями перебувають наші люди з Криму, Полтавщини, Іванофранківщини, Харківщини, Київщини, Донеччини, Кіровоградщини і навіть Трускавця.

— Усіх «гостей» ми розмістили по різних палатах, — говорить головний лікар Трускавецької міської лікарні Андрій Кульчинський, — залежно від специфіки і характеру хворіб, травм і поранень. Перші дні їхнього перебування, це так званий, адаптаційний період. Вони були зосереджені, вдумливі, але ніхто з них не жалкує за своїм вибором. Багато хто з них на Майдані був по декілька разів. З ними працюють психологи, священики. До речі, під час нещодавнього четвергового Богослужіння у міській капличці дехто був приємно вражений зустріччю зі священиком Василем Нестрором, який під час тримісячних подій на Майдані вручив їм вервечки. Довідавшись про перебування майданівців у міській лікарні, чимало трускавчан пройнялися турботою про них.

Автор цих рядків у розмові з головним лікарем торкнувся теми щодо спілкування із цими патріотичними людьми. Отримавши схвальну відповідь, разом із головною медсестрою Надією Фірко поспішаю на розмову.

Заходжу до палати, знайомлюся із пацієнтами: Сергій Михайлев, Микола Наумов, Іван Коломієць, Андрій Лаврук. У чоловіків різний діагноз. Найгірший стан у Миколи Наумова з Ялти: у нього переломана рука, поранена нога, накладені шви на голові. Телеоператору беркутівці потрощили камеру, ледь залишився живим.

50-річний хмельничанин Сергій Михайлев розповів, що коли Майдан перейшов бар’єр страху, то збагнув, що націю уже ніхто не здолає.

Косівчанин Андрій Лаврук розпочав розповідь про свій внутрішній стан під час нічних подій з 19 на 20 лютого. Люди стояли на барикадах до останнього навіть ціною свого життя.

У тридцятирічного філолога-киянина Івана Коломійця, мати німкиня. Звісно, вона переживала, адже Іван ще досі неодружений, а їй хочеться внуків. Але вона не зупиняла сина у виборі. «Я відчував, що станеться біда, — зізнається Іван, — але після двох місяців регулярного перебування на Майдані не міг зрадити свій народ…»

Згодом до палати завітали 22-річний полтавчанин Михайло Котенко, 53-річний чернівчанин Іван Вишневський та 41-річний житель Київщини, батько п’ятьох дітей Олег Боровик. У кожного з них своя історія, пов’язана з Майданом. Усі вони були за покликом серця, а нині відчули кожен з них чуття єдиної родини.

Ліна Костенко яскраво і дохідливо описує у своїх творах неперевершену і рукотворну роль жінки в різні періоди історії України. Сімферопольчанка Марина Самборська якраз підходить під це патріотичне лекало. Два роки тому 18-річна кримчанка перебралася до Києва для вдосконалення своїх вокальних даних. А коли розпочався студентський протест, не вагаючись, була у колі своїх ровесників. А далі волонтер, головний координатор кухні у Михайлівському соборі. Холод і тривога далися взнаки і дівчина має проблеми з нирками. Та оптимізму їй не позичати; вона уже готова їхати воювати за Крим. Під час нашого спілкування до палати з гостинцями завітала лікар-рентгенолог Оля Ломейко. Мотиви візиту – познайомитися з цією відчайдушною і сміливою дівчиною. Марина розчулилася таким вчинком, зауваживши наостанок таке: «У вас дуже добрі люди, я ніколи не відчувала стільки тепла, а коли я одягнула подаровану вишиванку, то на душі стало так приємно і затишно».

І справді, ми є народ, якого неможливо здолати, бо ми є сильні духом, добрі за своїм менталітетом і у більшості своїй – щирі християни. Як відомо, віра залізо ламає…

Володимир ТУРМИС