Відчувши міцний потиск руки, не повіриш, що цьому добре збитому чоловікові із запальною посмішкою цього року виповниться 76 років
Олександр Миронович Красуля – легенда дрогобицького боксу – тренер, який виховав не один десяток чемпіонів СРСР і України.
Сьогоднішні 14-15-річні вихованці Олександра Мироновича не надто охоче стають з ним у пару, відчуваючи неготовність спарингувати з тренером, який попри свій вік, вправно наносить власні удари і технічно уникає чужих…
Розмовляємо з Олександром Мироновичем у тісній тренерській, яка водночас є й роздягальнею для кількох десятків підлітків, котрі поруч у залі грають у футбол після чергового тренування.
«Із залом у нас найбільша проблема. Добре, що міліція хоч цим дає користуватися. Але з умовами – самі бачите. Не має душу, не має рингу, – розводить руками тренер, втім тут же оптимістично додає: – Ну і що зате ми навіть в таких умовах виховуємо чемпіонів. Але це не головне. Головне, аби пацани займалися, а не вешталися вулицями в дурних компаніях».
З боксом у Дрогобичі, де чималі традиції цього виду спорту, нині далеко не все гаразд. Спорткомплекс «Спартак» давно продано, ринг, який є на балансі міської ради, просто ніде розгорнути. Місцева ДЮСШ секцію боксу не приймає. Мовляв, не їхній профіль. Міський відділ освіти не дозволяє проводити заняття у шкільних спортзалах. Отож, дрогобицький бокс тримається виключно на ентузіазмі. На ентузіазмі Олександра Мироновича та його вихованців.
«Регулярно займаються 60-70 хлопців. Але текучка дуже велика. Багато хто, прийде на кілька занять і «до побачення». Що вдієш, коли такі часи настали. Колись хлопці хизувалися своїми м’язами, а тепер – планшетами», – навіть говорячи прикрі для нього речі, тренер не перестає посміхатися.
Справді, маючи таке насичене і складне життя впоратися із ним без оптимізму було б, напевно, нереально.
У 1933 році усю родину Красуль, які проживали в селі Солдатському біля Нікополя, розкуркулили і вислали в Сибір.
«Спочатку забрали корову. Але мудра худобина повернулася на подвір’я. Коли прийшли по неї вдруге, тітка Ірина просто послала «червонобушлатників» за найдовшою адресою. І заробила на 25 років. Усю нашу родину з 12 чоловік вивезли до Сибіру. Через сім років у Читі народився я», – згадує Олександр Миронович.
У 5-річному році з мамою (батько на той час уже загинув на війні) Сашко потрапляє у Дрогобич, в якому живе по нинішній день. З цим містом, про яке він раніше і не чув, пов’язані всі його життєві драми, трагедії та успіхи.
У 8-річному віці йде в перший клас. А через рік його охрестили.
«Мама була комуністкою, тож боялася. Але попросила сусідку тітку Галю, яка взяла мене малого відвела до церкви і стала моєю хресною», – згадує Олександр Красуля.
До речі, судячи з усього комуністів він на дух не переносить і по нині.
«Якби у 91-му проголосували не за Кравчука, а за Чорновола, то давно б забули, що таке комунізм, і давно би відірвалися від Росії», – Олександр Миронович робить свій політичний аналіз.
Колись, вже будучи знаним тренером, на відріз відмовився від вступу у лави «вірних ленінців».
«Мені казав один знайомий: дурний москалю, та вступай у партію. От дивися, вкрадеш ти, приміром, шафу – як не будеш комуністом тебе посадять. А будеш – тільки з партії виключать», – Олександр Миронович зі сміхом згадує минуле.
Бокс, яким Олександр почав займатися в дрогобицькій школі, став йому в пригоді в армії і, як виявилося, назавжди визначив лінію життя.
«Я служив у Єльці біля Ліпецька, ну десь неподалік теперішньої фабрики Порошенка, – знову посміхається Олександр Миронович. – Як дізналися, що я боксер, відправили на тренерські курси до самої Москви. Тоді була така практика. У 1960-му закінчив школу тренерів і з того часу вже нічим іншим серйозно не займався. Перспективи? Різні пропозиції були, але я повернувся у Дрогобич».
Утім не завжди життя було милостивим до Олександра Мироновича. Коли йому було 40 років, помирає дружина, залишивши йому на руках трьох доньок, найменшій з яких лише три рочки.
«Люди казали, що не впораюся. Радили здати дівчаток в інтернат і зайнятися облаштуванням власного життя. Але як я міг таке зробити. Важко було, але якось виховав. Зате яку маю нагороду! Троє внуків і дві онучки. Хлопці-боксери. Мій онук-тезка Сашко був навіть збірником України», – не без гордості каже тренер.
Олександр Миронович посміхається, коли наші спільні знайомі характеризують його як живу легенду Дрогобича. Але чим не легенда? Сьогодні вже ніхто не підрахує, скільки тисяч тутешніх хлопців пройшли через руки тренера, скільки із них завдячують йому своїми успіхами, скількох йому вдалося витягнути з вулиці.
«Є різні хлопці. Хтось має природні дані і може йти у серйозний спорт. Звичайно, приділяємо їм відповідну увагу. Але, якщо я бачу, що хлопець не стане чемпіоном, то не відправляю його із секції. Займаюся з усіма. Головне, щоб він не втратив себе, як особистість, і не став на слизьку дорогу. Це – найголовніше», – вкотре наголошує Олександр Красуля.
Він перераховує прізвища своїх зіркових вихованців. І колишніх, і теперішніх. Не приховує гордість за їхні успіхи. Але на цьому тлі важко не помітити сум і нерозуміння того, що нинішні діти подекуди займаються в гірших умовах, ніж займалися підлітки 50 років тому…Справді, якось дивно, що на весь великий Дрогобич досі не знайшлося місця для боксерської секції, щоб десятки юних дрогобичан займалися в належних умовах. А вони під керівництвом свого тренера, напевно, що віддячать спортивними звитягами і не раз прославлять рідне місто.
ДМИТРО ЧЕРНИШ
Джерело: Новий погляд
About the Author
Ой, дивно. Чужі сайти пишуть про дрогобичан, наші ш – неспроможні. Чому у вас тільки передруки, а то й відвертий плагіат? От учора в місті школу відкривали. Ви були там? Питання риторичне. Звісно, – ні.
Щоб у вас були постійно одні й ті ж дибільні запитання )
Відповідаю вкотре. Так, самі не пишем (або рідко коли є натхнення) в основному беремо інформацію з мережі, або ту яку просять нас розмістити на ресурсі і викладаємо для своїх читачів (звичайно ж посилаючись на першоджерело). Ви на наш сайт вже перестаньте заходити і буде вам счістє 🙂 ………….. (замість крапок додумайте самі)
Власне так по-хамському й мають відповідати подібні Вам. Лише маєте нарешті збагнути, злодюжки-анальфабети – до ЗМІ не маєте й не мали жодного стосунку. На джерела посилаєтесь рідко. Й навіть коли щось малограмотне берете, помилок не виправляєте. Тому й не пишете, що не вмієте, бо – безграмотні суцільно.
Бінго !!! до вас накінець до перло що ми до журналістики немаємо відношення. Розміщуємо що просять. Ну …….. )))