Від Майдану через Крим в Дебальцеве — очима волонтера медроти української армії

Ми говоримо з Аліком Сардаряном в гуртожитку медроти Нацгвардії України в Артемівську. У сусідніх кімнатах сплять бійці, які щойно повернулися з Дебальцева. Після виїздів туди, на відсічений з трьох сторін плацдарм, у дворі госпіталю — це сусідня з гуртожитком будівля — вони радіють «другому дню народження» і обіймають один одного. На наступний день після нашої розмови (3 лютого) Алік вперше поїде на передову у складі медичного загону — і виявиться замкнений під Дебальцевим. Сьогодні стало відомо, що медроті все-таки вдалося вирватися з Дебальцевого на українську сторону.

Ми говоримо про події минулого року — про революцію на Майдані, студентів, продавивших реформу освіти, катування українських активістів на кримських блокпостах, війні в Донбасі, куди разом з Аліком поїхали і його батьки.

Майдан

— До Майдану я навчався в магістратурі у Варшаві, хотів вступати на режисуру. Півроку провчився. Майдан почався, і я поїхав, спочатку з’їздив просто подивитися. Потусовався, з’їздив до Межигір’я — ніби все спокійно було. Я вирішив повертатися, доучуватися. Поїхав назад, минуло днів десять — і почалося на Грушевського. Я приїхав знову.

— Ти жив прямо на Майдані?

— Так, я тоді посварився з батьком з цього приводу: він Майдан підтримував, але вважав, що мені треба довчитися. Коли захопили Укрдім (Український дім на Європейській площі. — Е. Ф.), переселилися туди. А там була студентська асамблея — такі круті! Я від вояччини ніколи не тягнувся, а тут чисто інтелектуальна робота була.

— Чим займалася асамблея?

— Це були хлопці з різних українських внз, які піднімали студентів на протест. Головна задача була — організувати студентський страйк (страйк. — Е. Ф.). Потім ми брали участь у бойкоті товарів провладних олігархів, мітингували під міністерством освіти. Паралельно вели роботу з підготовки реформи освіти: там була група людей, які мало не з 2010 року працювали над ідеями. Практично вся асамблея була лівих поглядів.

— Тебе не бентежило, що на Майдані був швидше націоналістичний протест?

— Я його так не сприймав. Це був перш за все цивільний протест. У мене було кілька конфліктів з націоналістично налаштованими хлопцями, але відразу звучали фрази: мовляв, одну справу робимо. Так, вся ця мішура з вишиванками — це в помірних кількостях навіть прикольно було. Але я не відчував глибокого націоналістичного підтексту. На Майдані всім знаходилася робота. І ліві, і праві намагалися проштовхувати свої ідеї, робили кінопокази в Укрдомі. «Відкритий університет» — була теж така двіжуха на Майдані — міг влаштувати лекцію під назвою «Этногенетика українця». У нас один хлопець, лівак з ліваків, за першою освітою біолог, він, коли побачив цю хрень, просто почав рвати і метати.

А потім було 18 січня. Ми на розі Інститутської та Шовковичної непогано побилися з ментами. Не можна сказати, що на Майдані билася лише самооборона. З Мистецкої сотні — де одні художники і музиканти — троє поранених було, зі зламаними ногами і пробитою головою.

Потім було 20-е число, мій перший досвід роботи в якості парамедика. 19-го під вечір ми прийшли на Майдан з братом і мамою, поробили «коктейлі», шини покидали трошки. Брат вирішив залишитися на Майдані до ранку і прийти вранці до університету. А ми з мамою вирішили допомогти в госпіталі на Костельній.

— У тебе медосвіти не було?

— Ні, жодного. А у мами — військова кафедра, вона військова медсестра. Але взагалі-то вона викладач іспанської, а за другою освітою — юрист. В 7 ранку мене звуть — стріляють! Ми схопили, що було, і побігли. Забігли в готель «Україна», там вже перші десять тіл лежали. Нош не було, використовували якісь ковдри. До вечора я людей перев’язував, промивав очі… На наступний день — приблизно те ж саме. А в ніч, коли міліція раптом відійшла з позицій, я як раз в госпіталі був. Пішов дивитися, що відбувається. Повертаюся, а мені кажуть: «У нас тепер двіжуха в міністерстві освіти!» Там все культурно минуло — при нас же опечатували всі кабінети. Нам це навіть на руку було: одним з наших вимог був аудит діяльності міністерства за останні роки.

Ми всі разом сиділи і працювали над цими реформами. Принцип консенсусу — всі повинні погодитися або рішення не буде прийнято — це пекло. Круто, але дуже складно.

— Невже виходило щось реально домовитися?

— У нас було п’ять основних вимог: відставка міністра та першого заступника, розслідування репресій по відношенню до студентів, прийняття законопроекту про вищу освіту. Ми до нього виробили 43 поправки, по суті, дорожню карту. На наступний день після призначення міністр прийшов до нас і сказав: у вас, звичайно, класні вимоги, але багато з них нереально ж виконати. Загалом, ми йому поставили ультиматум: або він виконує все, що обіцяв виконати до призначення, або хрін він потрапить у свій кабінет.

Всі п’ять вимог були виконані, зараз потихеньку приймають поправки.

Крим

— Я вирішив поїхати в Крим — познімати відбувається. З тамтешніми студентськими активістами дистанційно познайомитися було дуже важко. Тепер я розумію, чому вони так шифрувалися: викрадення, побиття, навіть вбивства — з проукраїнськими активістами там суворо надходили.

Ми з Мартою — як раз в Укрдомі познайомилися — взяли камеру і поїхали в Севастополь знімати документалку. В Армянську нас зняли з поїзда — частина затримували була одягнена в «беркутівської» форму, частина — в російську, піксельну. Дивляться, паспорт український, брав участь в Майдані, побачили смс-ки в телефоні. Моя жовто-синя тату їх дуже дратувала. Побили трохи, відвезли в підвал, побили ще раз. «Коли почав брати участь у державному перевороті?» — «У чому? В революції, чи що?». Ба-бах! Вони паралельно били і мене, і Марту. Ще ножем різали під час допитів (на руках, ногах і грудях Аліка видно шрами. — Е. Ф.)

Ну, задають тобі дебільний питання. Один з моїх улюблених: «Який тип амфетамінів додавали в чай на Майдані?» Я кажу: «Що?!» І мене тут же скидають зі стільця, падаю зі зв’язаними руками.

Мій польський студентський їм не сподобався, почали плести, що я польський шпигун і повинен зізнатися. Я придумав епічну шпигунську історію з вигаданими паролями, явками, вигаданими людьми, з якими я повинен був зустрітися.

Історія їх задовольнила. Всю ніч до нас прибігали хлопці з криком: «Це ти, падла, в мене коктейль Молотова на Майдані кидав?» Вони всі в балаклаві були, і ми між собою сміялися: ну зніми маску, подивимося, може, і я, може, і в тебе! Але насправді я на Майдані жодного разу у людини «молотова» не кинув — тільки у машини пару раз.

На наступний день, ближче до вечора, нас відпустили. Відпускали якісь «афганці», чи що, — ідейні такі. Сказали: «Вас планують забрати у СБУ в Севастополь, і якщо ви туди потрапите, ми не знаємо, що з вами буде. А ви, по ходу, випадково сюди потрапили». Сказали написати записку, що ніяких претензій до персоналу блокпосту не маємо.

Війна

— А в середині серпня я записався добровольцем. У мене ні освіти, ні досвіду. З татом я приблизно в той же час помирився і переїхав додому. Коли батьки дізналися, що я хочу записатися, сказали: «Тоді ми теж. Ми що, гірші за тебе, чи що?» Пішли в Нацгвардію, пройшли медкомісію. Нам сказали: «Ми вам зателефонуємо». А 28 серпня був жорстокий бій під Коммисаровкой, біля Дебальцева, і в батальйоні Кульчицького були серйозні втрати. Треба було їх терміново кимось заповнити, і подзвонили нам.

Мама відразу пішла як медик-санітар. Батько служив, ще в Союзі, так що пішов як офіцер. Я думав, що мене тільки кухарем візьмуть, лаявся з цього приводу. Але з’ясувалося, що буду радіотелефоністом відділення розвідки. Хоча фактично я не служив у розвідці. Людей, які так погано розбираються в зброї та в усіх військових штуках, як я, не беруть в розвідку.

— А учебка була?

— Один день. Тоді ж я перший раз взяв у руки автомат. А на наступний день нас з великою групою привезли у Тернопіль. Місяць ми просто чергували на блокпосту. Перевіряєш машини, спілкуєшся з місцевими, ховаєшся під час обстрілу… Потім — ротація, нас повернули до Києва.

Тато в той момент вже проходив перенавчання на мінометника. А я пройшов медичні військові курси. Я зовсім не лікар, у мене вузькі практичні знання: як накласти жгут, як з-під обстрілу витягнути… Правда, досвіду такого поки не було. Ось під аеропортом крапельниці навчився ставити. Спочатку практикувався на старшої групи, а потім вже ставив пораненим.

Зараз ми з мамою тут служимо, в Артемівську, а тато в іншому місці. Ми з мамою зараз в одному званні, що їй дуже не подобається. Ми старші солдати.

— Чи варто взагалі починати Майдан? Що треба було змінити?

— Складно сказати. Починати вартувало, інакше було б тільки гірше. Багато хто припускав, що Росія нападе на Україну, але ми до цього ставилися, як до теорій змови про масонів. Але, навіть знаючи, що Росія так зробить, ми б все одно Майдан почали. По-іншому не можна було.

Люди з сильною громадянською позицією можуть багато. Вони можуть прогнати Януковича, можуть створити маленький комуністичний рай в центрі Києва, де всі один одного друзі й допомагають безоплатно. Можуть змінити закони. Але вони не можуть виграти війну.

— А на особистому рівні?

— Я за цей рік взяв участь у купі епічних речей. Ніколи мені не буде соромно, що я залишився в стороні. Я ще раніше думав: раптом коли-небудь у мене будуть діти, і вони запитають: «Тату, а де ти був, коли 18-го з «беркутами» билися?», а я скажу: «Я у Варшаві сидів». Ну що за справи?

Дуже важлива річ — дружба. На Майдані ти за місяць міг познайомитися з такою кількістю чудових людей, яких у звичайному житті за 10 років не зустрінеш. Люди буквально плакали: «Ми думали, ми одні такі божевільні, культурним активізмом займаємося, а виявляється, таких дебілів по всій Україні повно!» Якщо б війни не було, я не уявляю, наскільки круто ми б все змінили. А так — велика частина цих людей поїхала на війну.

— Очевидно, що зараз навколо тебе — в Артемівську і взагалі в Донбасі — багато людей, які Майдан ніяк не підтримували…

— Мені шкода, що вони цього не зазнали. На Майдані були трагічні, були дуже противні моменти. Але вчора ввечері знайома показала мені фото з Майдану. Я сидів і думав — як же тоді було круто!.. Холодно, стрьомно, «беркути» під боком «тітушки» можуть на Подолі побити… Але це найкращі дні мого життя.

— Якщо говорити про майбутнє, чого б тобі хотілося для України, для себе?

— Спробую знову в кіношколу вступити. Думаю, я назнимкую тут достатньо, щоб зробити короткометражку для іспиту. А для країни… Коли війна закінчиться, «ДНР» і «ЛНР» пропадуть, все це знову стане територією України, Крим повернеться. Я насилу уявляю, скільки роботи знадобиться, щоб голови людей в порядок привести. Люди ще довго будуть з промитими мізками. Належить титанічна праця.

Джерело: Новая газета