“Нахабство і підступність притаманні правителям Золотої Орди, які і будували Росію”

Авторитетне американське видання, згадуючи Росію, якось зазначило: “Світ бачив монархів, диктаторів, військові хунти і демократичні режими, але щоб до влади в країні прийшли секретні служби — таке можна було прочитати лише у фантас­тичних романах. А тепер ми ще й бачимо, що визначальна харак­теристика влади спецслужб — це нахабство”.

І справді, від початку в Україні другого Майдану Путін та його близьке оточення зробили ре­кордну кількість безпрецедентно нахабних заяв за увесь період новітньої історії Росії.

Путін поводиться так, начебто Україна — його колонія, а її втра­та — це відібрана в нього іграшка. Путін вимагає гарантій не вступу України до НАТО, Путін вима­гає федералізувати Україну за ро­сійськими лекалами, Путін вима­гає… Таке враження, наче Путін заблукав і вважає, що Україна — це тайга, де досі живуть російські ведмеді.

Усі безпардонні заяви керівни­ка Росії моментально підхоплює російська пропаганда. Вона не втомлюється створювати реаль­ність, яка базується не на фактах, а на міфах. Інколи дивуєшся, чи є совість у тих російських політге- хнологів, які вигадують історії для загального вжитку, напри­клад, про хлопчика, котрого укра­їнські військові начебто розіп’я­ли у центрі Слов’янська на дошці оголошень, а його матір тягали трактором.

Ми обурюємося, ми дивуємо­ся, але факт залишається фактом: межі російському нахабству ні в політиці, ні в пропаганді, здаєть­ся, немає.

Чому так? Чому московські правителі вибрали саме таку лі­нію поведінки і чи випадково це? Про це — у розмові з політо­логами Володимиром Сугурня- ком, Віталієм Шишкіним і Олек­сієм Найдою.

Чи можна вважати нахабство національною рисою росіян?

Ш В. Сугурняк:

Не побоюсь сказати, що так. Це — наріжний камінь іден­тичності російського етносу. На­хабство російські політики вми­кають тоді, коли в них немає інших аргументів. Тобто майже завжди.

Чому вони так упевнено і люто заперечують усе українське? Бо розуміють, що їхніми прапра­дідами колись в українців була вкрадена історія, назва народу — тобто все, що є основою нації. Бо якщо визнати, що все це вкраде­но, тоді стане зрозуміло: біль­шість із того, що росіяни оголо­шують “ісконно рускім”, їм не належить. Що все це вони колись захопили з надзвичайною під­ступністю та жорстокістю у сво­їх сусідів.

X. В. Шишкін:

Визнавши право України та українців на самостійне управ­ління, Москві доведеться визна­ти і те, що саме українці є наща­дками тих, хто жив у Київській Русі-Україні. А тоді вся кон­цепція “руского міра” розвалю­ється повністю. І всі, у тому числі й росіяни, побачать, що нічого справді свого у них немає. Усе, чим вони нині володіють, було упродовж історії їхньої держави розбоєм відібрано в інших.

Себто, захоплюючи чуже, ро­сіяни самоутверджувалися?

В. Сугурняк:

Власне. Нахабство, цинізм і підступність — риси, притаманні правителям періоду Золотої Ор­ди. А власне вони й будували Росію. От, наприклад, Іван Ка­лита. Справжнє його ім’я — Хан Узбек. Він був мусульманином, правив Московським князів­ством і став родоначальником династії Чингізидів, яка управля­ла Москвою 270 років.

В. Шишкін:

Укорінившись у Московії, тамтешні правителі взялися за сусідів, напрацювавши алгоритм їхнього підкорення, яким послу­говуються й досі. Чи то йшов Єрмак на схід, чи то хтось під- корював Кольський півострів або Україну — повсюдно вони несли розруху. Місцеві народи споюва­ли, купували, залякували або ж просто знищували. А історію за­гарбаних територій переробляли на свій розсуд. Особливо нахабне її фальшування почалося за часів Івана Грозного. Учені стверджу­ють, що у грамоті на царювання, яку він нібито отримав із Конс­тантинополя, із 37 підписів 35 були фальшивими.

А Петро Перший 1701 року вза­галі видав укгр про вилучення у підкорених народів усіх їхніх письмових національних пам’я­ток. Потім естафету перехопила Катерина Друга, котра також прагнула відмежуватися від ор­динського минулого Московії. Так історичні підробки було по­ставлено на конвеєр, а справж­ню історію Київської Русі наха­бно переписано. Ось саме в тих фальсифікаціях, і підтасовках й закладався фундамент так звано­го руского міра.

Яким може бути майбутнє цього вигаданого “руского міра”?

О. Найда:

Візьмімо до уваги лише фак­ти. Комп’ютер, інтернет, мобіль­ний зв’язок, соціальні мережі — усі ці інновації, які докорінно змінили наше життя, запропону­вав Захід.

А що дав людству “русский мир”? За кілька сотень літ Росія не спромоглася навіть освоїти Сибір і Далекий Схід! Однак, не даючи ради з власними тери­торіями, вона й далі ласо дивить­ся на чужі — аби, викачуючи з них ресурси, казково багатіти, нічо­го не роблячи.

В. Шишкін:

В основі цього міфу лежить банальний імперський шовінізм. Так і не зумівши за двадцять три роки облаштувати Росію, Кремль придумав росіянам нову націо­нальну ідею — гру в імперію.

Західний світ сьогодні шукає підхід, який допоможе приборкати надмірні російські апетити. Якою би тут могла бути правильна лінія поведінки?

Я В. Сугурняк:

Згадайте, як повівся Кеннеді, коли росіяни нахабніли під час “карибської кризи”. Він послідо­вно давав росіянам зрозуміти, що не боїться війни і готовий її розпочати. Росія відступила, бо вона насправді дуже слабка краї­на — і в економічному, і у війсь­ковому планах. Натомість усі спроби умиротворити Гітлера скінчилися сумно. Тому Захід повинен відкинути надмірну то­лерантність у відносинах із Пу- тіним і зайняти рішучішу пози­цію.

В. Шишкін:

Справді, таких, як Путін, тре­ба покарати. Це — єдина мова, яку вони розуміють. Як би без­відповідально не поводилася Росія, вона не може протистоя­ти світу, і їй доведеться відступи­ти. Якщо ці санкції поглиблюва­тимуться, якщо Україні не забра­кне рішучості у відбитті росій­ської агресії, то це й буде найкра­щою відповіддю російському на­хабству.

Юрій ГРИЦИК