«Священник у Піттсбурзі приходить на мої бої вболівати, його дід і баба з Дрогобича»

В другій половині січня на свою малу Батьківщину у місто Стебник, що на Дрогобиччині, повернувся відомий український боксер, багаторічний член національної збірної

України з боксу, неодноразовий чемпіон України, учасник команди «Українські отамани», майстер спорту України міжнародного класу 25-річний Олег Довгун. Майже три роки тому він відправився у Піттсбург підкорювати американський професійний ринг. Відтоді встиг провести 10 поєдинків і в усіх здобув упевнені перемоги. Торік Олег Довгун на прізвисько «Ukraine Pitbull» завоював два регіональні американські титули у вазі до 55,3 кг. Українець мріє про чемпіонські бої і крок за кроком наближається до них.

За два тижні свого перебування вдома Олег Довгун встиг одружитися. Також не відмовив у інтерв’ю для сайту відділення НОК України у Львівській області – прямо в аеропорту, коли відлітав з України.

– Мій приїзд пов’язаний як з тим, що хотів одружитися, так і з тим, що я майже три роки не був в Україні, – розпочав розмову Олег. – 1 березня буде 8 років, відколи ми зустрічаємося з Русланою. Вона зі Стебника. Я би швидше одружився, якби не був в Америці. Так складалися обставини, що треба було документи виробляти. І коли весь процес завершився і я отримав право їздити, то одразу прилетів в Україну і одружився. Звичайно, хочеться зараз забрати дружину в Америку. Але наразі не складається. В майбутньому хочеться забрати її в Сполучені Штати.

Ти дебютував на профі-ринзі 2,5 роки тому, вже провів 10 переможних боїв. Як оціниш цей початковий період професійної кар’єри?

– Загалом задоволений. В перший рік провів чотири поєдинки, в наступні два – по три. Виграв уже два титули – American Boxing Federation USA і American Boxing Federation Continental Americas. Цього року хочу провести щонайменше 3-4 поєдинки. Але я вже не хочу боксувати аби з ким. Насправді немає значення, який рекорд 20-0 чи 30-0, якщо ти боксуєш з суперниками навіть не з першої сотні.

Початковий період в мене вже минув. Останній мій суперник (американець Деррік Вілсон – Авт.) мав певний досвід, боксував за титул чемпіона світу серед молоді. Наступний поєдинок з мексиканцем Хосе Альфредо Родрігесом. Він двічі претендував на титул чемпіона світу за версією WBA, але в нижчій вазі і був тимчасовим чемпіоном світу за версією WBA. Тобто мені підбирають вже сильніших суперників. Ще один-два поєдинки і треба буде вже серйозніший поєдинок брати, тому що немає змісту «набивати» рекорд на слабких суперниках. Гляньмо на Сергія Дерев’янченка. І рекорд не такий добрий в нього, але в рейтингу WBC він стоїть одразу після «Канело» (зірка світового боксу Сауль «Канело» Альварес, чемпіон світу в середній вазі за трьома основними версіями – Авт.). Тому треба брати сильніші поєдинки. Але це від менеджерів залежить.

Наскільки вони впливові щоб могти організувати для тебе хороші поєдинки?

– Вони можуть організувати хороші поєдинки. Але якщо вже говорити про бої за титул чемпіона світу, то для них це буде дуже важко. Мій менеджер і тренер Майкл Максорлі (з комапнії Integrity Fighter Management LLC – Авт.) в дуже добрих відносинах з матчмейкером Top Rank Promotions (одна із найпотужніших боксерських промоутерських компаній у світі – Авт.). Вони поки придивляються до мене. Якщо, дай Бог, все буде добре, то може наступного року випаде шанс відбоксувати в шоу Top Rank Promotions. До речі, Top Rank Promotions – це не Golden Boy Promotions (ще одна потужна боксерська промоутерська компанія – Авт.). Golden Boy Promotions підписує всіх, а Top Rank Promotions – дуже мало людей. В них навіть сотні боксерів немає. А Golden Boy Promotions підписує 700, але серед них є такі, що бідують. А якщо ти вже в Top Rank Promotions, то принаймні на життя тобі вистачає.

У 2017 році, коли відправлявся у США, тебе вже чекав професійний контракт чи мав там ще себе проявити?

– Треба було ще себе показати. Я прилетів і мене спитали, скільки провів аматорських поєдинків. Кажу: «300-350, не рахував їх». «Та не може такого бути», – відповідають. В них проводять 100-150, а то й менше, і переходять в профі. Це в нас любительський бокс такий розвинений. І потім мене перевірили у спарингу – дали якогось чемпіона Штату. Я його так сильно почав бити (сміється). Потім другого, третього… Всіх побив. Не було взагалі конкуренції в залі у Піттсбурзі. І наступного дня мені зателефонували і запропонували контракт. На початках було важко, бо я двох слів не знав англійською, не міг спілкуватися. І так залишився там. Візу виробляли якийсь час. Дональд Трамп міняв закони і вони зачепили мене, мої документи просто тримали. Але, слава Богу, все вже вирішилося.

На яких умовах працюєш? Отримуєш гонорар за бої чи є якась щомісячна плата? Чи вистачає заробітків щоб більш-менш нормально жити? І чи допомагає фінансово ще менеджер?

– Отримую гонорари за бої. Менеджер теж допомагає – з квартирою, з вітамінами. За зал, екіпірування я взагалі не переживаю. Допомагає наскільки може. Знаєте, на життя вистачає. Але треба розуміти, що на початку кар’єри багато не заробиш. Зараз вже трошки краще – титульні бої більш оплачувані. Але все одно ще поки великих грошей не було.

Ви з Любомиром Пінчуком (відомий львівський боксер першої важкої ваги, який разом з Олегом Довгуном виступає у США серед професіоналів – Авт.) не раз очолювали українські вечори боксу. Як це все відбувається у США? Чи багато представників української діаспори ходить на ці вечори?

– Українська діаспора в Піттсбурзі не дуже велика. Приходять українці, але не багато. Чоловік 20-30. В мене є друзі-турки, то вони приходять підтримувати. Але найбільше в мене знайомих серед американців. Якщо на бокс приходить тисяча людей, то 400-500 з них я знаю. Приходять здебільшого американці. І того, в принципі, треба добиватися. А української діаспори в Піттсбурзі майже немає. Я ходжу в українську церкву, стараюся щонеділі ходити.

Греко-католицьку?

– Я греко-католик, але ходжу в Українську православну. Там немає греко-католицької. Заходиш в церкву – 20-30 людей стоїть. Велика церква, а пустує. Священник, до речі, приходить на мої бої вболівати. Його дід і баба з Дрогобича. Він сам американець, вже не говорить українською. Тут не є, як в Нью-Йорку або в Чикаго. Навіть в Філадельфії Олександр Гвоздик боксував, то там дуже багато українців його підтримувало. В цих містах дуже великі українські громади. А в Пітсбургу не дуже багато українців. Може то й добре з одного боку – для моєї мови. Бо якби я почав спілкуватися з українцями, то не так швидко вивчив би англійську. В мене є друг в Штатах, то йому тяжче йде вивчення мови в Нью-Йорку, бо він з українцями спілкується. А я вже за три місяці розумів англійську і міг трохи висловлюватись.

В Штатах зараз Василь Ломаченко (один із найкращих боксерів світу, чемпіон світу за трьома основними версіями у легкій вазі – Авт.) досить популярний. І всі, напевно, знають, що він українець.

– …Половина людей не знає, де Україна – я їм пояснюю (сміється).

…На цій хвилі популярності Ломаченка, чи є і до тебе подібне ставлення, як до його земляка?

– Звичайно. Знаєте, серед простих людей знають Ломаченка. А якщо взяти в боксерській сім’ї, то знають Лому, Усика і Україна вважається сильною боксерською країною.

Недавно йшло до підписання контракту на бій з непоганим американцем. Але вони подумали і відмовились від бою зі мною, бо взнали, що я з України. Дійсно, в нас школа сильна. І якщо взнають, що українець, то деколи просто не хочуть боксувати. Бо якщо я з України поїхав в Штати і боксую там, значить я непоганий боксер. Американців в одній вазі може 300 чоловік бути. А якщо українець в Штатах, – то вони його бояться, можна так сказати.

З десяти проведених боїв, можливо, виділиш такий, який дав тобі найбільше досвіду?

– Останній був непоганий – з Дерріком Вілсоном. з Дароном Вільямсом був теж непоганий. А якщо говорити по суті, то з 10-ти поєдинків, я взагалі складнощів не мав ні в одному. Проблем у мене взагалі не виникало. Хіба що раз розсікся і бій пішов трохи не так. Це психологічно трохи тиснуло – побоювався щоб рефері бій не зупинив.

Мабуть, придивляєшся вже до топів своєї категорії?

– Так, звичайно. От недавно дивився відбірковий бій за право стати обов’язковим претендентом на титул WBO, у якому українець Арнольд Хегай поступився американцеві Стівену Фултону.

Як ти би оцінив свій рівень на їхньому фоні?

– Ну, в Хегая я би виграв точно (Сміється). Я з ним ще на спарингах в збірній стояв. Хегай – силовий боксер. Не буду розказувати, як з ним боксувати. Скажу тільки, що він дуже повторюється. Лівий збоку б’є так зверху, немає різноманітності. Він просто силовий боксер. З ним треба щоб ноги працювали і дихалка працювала. А так, то він дуже простий боксер. От взяти його суперника з Філадельфії Стівена Фултона – він вже був би тяжчий. Просто в нього боксерський IQ набагато вище. Хегай щось пробував, але нічого не міг йому зробити. Якщо все буде добре, то поїду до Фултона в Філадельфію трошки спарингувати. З ним, я вважаю, був би тяжкий у мене поєдинок. А з Хегаєм… Він ніколи не був топовим боксером. Я дивлюся, він не помінявся. Думаю, проблем в мене з ним би не було.

З ким би ще хотів відбоксувати, це Емануель Наваррете – мексиканець, чемпіон WBO. Він зараз буде з Фултоном боксувати, дуже цікавий бій очікую. Наваррете – складний мексиканець, він постійно йде вперед. Хотів би боксувати з Фултоном і з Наваррете – це два такі мої пріоритети.

І насамкінець розкажи про свого товариша Любомира Пінчука. Як у нього розвивається кар’єра в Піттсбурзі?

– Ніби все добре, боксує. Але треба йому щось міняти – або йти у напівтяжку вагу або в надважку. Бо бої у категорії до 91 кг в Америці ніхто не дивиться. Це в Європі ця вага популярна. Я думаю, вже наступний поєдинок він буде проводити у надважкій вазі. В Америці вважається найпопулярнішою вагою середня і напівсередня. Напівтяжка також викликає інтерес. Ну а надважка вага всюди викликає інтерес. Коли говориш крузервейт, американці навіть не розуміють, що то таке, навіть такого слова не знають. Це більше європейська вага. Я спілкувався зі Стівом Каннінгемом – моїм другом, колишнім чемпіоном світу в крузервейті. Він сам говорив, що переходив у важку вагу для зустрічі з Тайсоном Ф’юрі, бо в крузервейті немає грошей. Каннінген навіть їздив до Польщі боксувати, бо там більше платили, ніж в Америці. До прикладу в моїй вазі Наваррете за титульний бій отримує 400-500 тисяч доларів, а в крузервейті в Америці ти можеш боксувати чемпіонський бій за 40 тисяч доларів.

Василь ТАНКЕВИЧ, Юрій ТУРЯНСЬКИЙ