«Зупинились ми на трасі біля поста ДАІ: чаю попити, дитині кашки зробити, — написа­ла нам Наталя

— Хлопці-даївці такі милі були, водички нам кип’яченої дали, цукерками пригостили. Молоді такі, пев­но, тільки з інституту. Сподо­бались вони нам, видно, не ха­барники пузаті, а справді чесні, такі, з якими нову Україну бу­дуємо.

Ото розмовляємо із ними, чо­ловік сигарету закурив, аж ба­чимо, їде стареньке таке БМВ на польських номерах. Але та­кий той автомобіль нещасний, що зовсім не сходке на те, що в ньому поляк їде. Ну тому пра­воохоронець вирішив його зу­пинити. Правильно я думала, за кермом ніякий не поляк, а, як показала Ірена Карпа у сво­єму мультику, “вишиватник“. Даївець просить у водія доку­менти на авто, питає, чому не переоформлює із польських номерів, мовляв, усі дозволені терміни уже вийшли. І тут во­дій як не почне:

Та я в АТО був, не було коли машиною займатись. А ти чьо тут — взятки збираєш. Ти бери свій ствол — і вали доброволь­цем на Донбас…

Ну і далі в такому ж дусі. Роз­гублений молодик його від­пустив, ще й побажав щасли­вої дороги. Та я б таке хамидло в буцегарню забрала б! Ну не був він в зоні АТО! Ну не вірю я! Може, його товариш, су­сід, знайомий і були, тому він “козиряє” якимись прізвища­ми, прізвиськами, географіч­ними назвами та військовими термінами. Але якщо він був на фронті, бачив війну, то не може так спілкуватися з людьми. На­віть із ненависними інспекто­рами ДАІ.

Потім нам сержант розповів, що таких “типу з АТО” багато. Це тепер модно. А ті хлопці, які справді там, яких вже по кілька місяців вдома чекають, а їх ніяк у рамках ротації не відправлять, скромні. Вони, коли сюди повертаються, навпаки, мов­чазні, замкнуті й воліють ніко­му не розповідати, що на Схо­ді були.

От, наприклад, мій сусід. Він як повернувся, то всю свою форму, все військові причандалля відразу на стрих виніс. Щоб самому не бачити і нікому не показувати. Важко йому. Вдома взагалі забороняє рідним і про війну говорити, і телевізор дивитись. Хіба сам щоранку і щовечора виходить надвір, швиденько телефонує своїм хлопцям і ставить лише два запитання: “двохсоті” є? А “трьохсотих” скільки? Дя­кувати Богу”, — і повертаєть­ся до дітей і дружини. То якби у нього були проблеми з до­кументами на автомобіль, то він би все зробив, щоб якнай­швидше вирішити питання, але перед даївцями не вимахувався б”.