Мій лист до людей, що люблять Україну

Рік? Хіба він уже минув? Так. Він уже минає. Якби я була художником, то намалювала б його як велике серце, що стікає кров’ю від ран. А на тих ранах, на тім великім серці — розцвітають білі квіти. Найніжніші, чистого цвіту. Лише не знаю, чи є палітра, щоб передати чистоту отого дивного цвіту.

Сповнений болю, смертей, крику матерів, плачу дітей, що стали сиротами, — цей рік був схожий на важкий сон. Довгий такий сон, де від утоми не знав куди сховатися.

Він щодня приходив до нас тривожними днями й ночами. Нахабно стукав “градами” й автоматними чергами. І не питав: чи хочемо цього, а змушував серця кам’яніти, скроні – сивіти.

Він, цей рік, що був осідланий білим конем, постелив дорогу в небесну безконечність юним, що стали солдатами, а ми нарекли їх тут, на землі

Небесною сотнею. Рік, що викарбував вічне татуювання на наших душах — “Качею”. Тією сумною і заплаканою, що пливе у повітрі.

А ще  це був рік великого вітру. Розгніваного, швидкого і  солодкого, що історичною стихією наводив лад по-своєму: вимітав із нашої свідомості раба.

Він, незагнузданий і дикий, летів весною, новою силою молодих усміхнених облич і перевертав усе на своєму шляху. Змітав партійні бренди, руйнував схеми грошей і байдужості. Омивав сльозами і кров’ю. Й тоді, на тім зраненім серці, народжувалося оте нове, вималюване ніжно-білим цвітом, на який не стане кольорів у палітрі художника.

Ми раптом зрозуміли, що вміємо ділитися хлібом. Віддати останній гріш, який маємо, і зняти сорочину з плеча, аби своїм теплом зігріти іншу людину. Ми перестали боятися говорити вголос, називати речі своїми іменами і навчилися чути одні одних.

Ми перестали ставати навколішки перед людьми, що торгують владою й совістю однаково, і навчилися схиляти голову перед Всевишнім. Ми вміємо молитися за сусіда ближнього й далекого, свого і чужого та віддавати своє життя за життя іншого. Ми перестали бути байдужими й стали шанувати час, що минає безповоротно.

Хіба не прекрасний той вітер перемін був, скажіть мені?

Так, у нас ще багато негараздів. І ще триває одна із найстрашніших воєн. Не з Пугіним – він слабак, він програє. Війна самих зі собою – де чесність проти брехні, гроші проти душі. Вона, ота війна, буде найдовшою.

Я вірю, що у цій вирішальній війні ми переможемо. Не маємо права програти.

З Новим роком Вас, добрі й справжні люди!

Світлана МАРТИН ЕЦЬ