Іван Семесюк – молодий український художник з доволі неоднозначною славою.

Когось його картини змушують сміятися, а когось – приховувати від оточуючих образу. За його «стьоб» над вишиванками його люто ненавидять «шароварні українські патріоти», але це аж ніяк заважає творчості Семесюка. Іван — один з авторів мистецького напрямку «Жлоб-арт», арт-директор галереї «Бактерія». Його картини – яскраві, критичні і доволі провокативні, але людина, здатна сприймати символічне, запросто впізнає в зображених на полотнах людях пересічного українця…

«У НАС «ЖЛОБСТВО» — ЦЕ ЗАГАЛЬНОНАРОДНИЙ, ЗАГАЛЬНОДЕРЖАВНИЙ СПОСІБ ЖИТТЯ. В ЄВРОПІ – ЦЕ РАДШЕ ВИНЯТОК»

— Ви, в першу чергу, відомі як «художник-жлобіст». Що для Вас особисто є «жлобство»?

— Думаю, всі і так прекрасно знають, хто такий жлоб. Для мене — це людина з приматом власних інтересів передусім. Основна його характерна риса – неповага до чужої приватності, відсутність будь-яких внутрішніх бар’єрів.

Більшість популярних звичок сучасного українця – це тяжкі звички жлоба. Скажімо, погано класти асфальт – теж жлобська звичка. Причиною тут є так зване «врємєнщічєство» – це коли жлоб будує плани на рік, максимум на два вперед, а далі й не зазирає.

— А чи відрізняється чимось українське жлобство, наприклад, від європейського? Чи взагалі в Європі є жлобство?

— Звичайно, є. Був трохи вражений, коли перетнувся з агро-жлобами у Франції. Так, саме французами, а не арабами. Але тут нічого дивного, вони завжди і скрізь є, проте існує кількісна різниця. У нас «жлобство» — це загальнонародний, загальнодержавний спосіб життя. В сучасній Європі – це радше виняток, ніж правило. В нас це абсолютна норма. Така особа в Україні може навіть і президентом стати. У них це неможливо.

З іншого боку, завжди казав, що нам ще дуже поталанило, бо російський жлоб набагато лютіший, аніж наш. Існують також американські жлоби-реднеки («реднеки» — жаргонна назва жителів глибинки США. Відповідає українському «селюк»або «колгоспник», але в оригіналі може застосовуватися і як лайливе слово на зразок «жлоб», «бидло», і як горда самоназва, – ред.), але у них ця історія контрольована певними соціальними межами. Жлоби там мають свою обмежену реднек-субкультуру, і це набуло навіть певного естетизму. В нас же цим просякло все.

Тому можу сказати, що наш жлоб і жлоб західний різняться ступенем притомності та контрольованості. Західні соціальні системи відфільтровують їх від владних важелів, і тому керують там не бики, не колишні кримінальні злочинці, а певні хитрожопі пани, з більш-менш непоганою освітою і гнучким світоглядом. В Америці жлобу теж не просто продертися до влади, а от для України – це норма.

— А як так відбувається, що в нас до влади приходять саме ці «люті бики»?

— А це все дуже просто пояснюється. Можновладці, як не крути, є представниками народу. Цілком логічно, що ці «бики при владі» і є відображенням більшої частини населення країни.
Іван Семесюк. Фото INSIDER

Проте нинішня хвиля урбанізації перетравлює «село», передусім внутрішнє. Той факт, що Янукович народився в Єнакієвому не робить його міщанином. Він все одно «посєлковий чорт», внутрішній селюк. А селюки обирають селюків і це абсолютно нормально, але ж і це минеться. Місто завжди перетравлює село.

— А чи особисто Ви в собі бачите жлоба?

— Звичайно бачу. Це перш за все деякі звички, які маю. Але якщо подивитися з суто філософського погляду, то жлоб – це людина, яка носиться з фактом власного існування як дурень з писаною торбою. Власне, в мені воно теж є, воно в усіх нас. Ми всі жлоби, просто існує різний градус жлобства.

— Тоді логічне запитання: чи можливо в собі вбити жлоба? Чи це вже свого роду вирок?

— Ні, саме вбити неможливо, лише трансформувати. Наше жлобство чимось схоже на інструмент, який можна використовувати, як молоток, приміром. Але коли молоток у руках людини стає головнішим за саму людину – це кепсько.

Жлобські риси можна інколи навіть з користю застосовувати, просто вони не мають бути основними рейками життя.

— Наскільки я розумію, всі Ваші «антигерої» — це люди з вулиці, пересічні українці. Чи бачили Ви колись їхню реакцію на Ваші картини?

— Звичайно бачив, і он-лайн, і вжитті. Бували різні ситуації. Мала місце навіть кумедна історія зі страшними погрозами фізичною розправою від лютого відвідувача-бика на одній із виставок.

Траплялися й інші ситуації. Свого часу з колегами малювали графіті на дніпровській набережній. Так-от гопніки в гумових тапочках, котрі все літо там ловлять рибу, фотографували це графіті, відправляли кудись «емемесочки», натякали, що їм все подобається. То нормальна реакція, люди схвалюють.

Я зрозумів, подобається моя творчість людям чи ні, коли знайшов на автомобільному форумі «Мазди» гілку обговорення «жлоб-арту» серед звичайних пацанів, які там продають одне одному лобове скло. Второпав, що це ледве не вперше за часи незалежної України, коли живе мистецтво справді пішло в народ.

— А щодо реакції Ваших колег? Яка вона?

— Якщо говорити про художників, які малюють «грушки-яблучка», або про концептуалістів, то від тих, хто не має почуття гумору, йде переважно холодна зневага. А от якщо в людини є почуття гумору, то їй подобається, або ж вона нейтрально до цього ставиться.

— А як Ви можете описати Ваших покупців? Хто вони? Це пацани з вулиці, депутати?

— Мій покупець – це або серйозні колекціонери, які вкладаються в молоде мистецтво, або молоді люди з невеличким бізнесом, які мають зайві одну-дві тисячі доларів, щоб придбати картину жвавого і популярного художника.

І вони частіше з Києва, Донецька, Запоріжжя. Не маю взагалі покупців у Львові чи в Харкові. Часом купують росіяни.

— А чому, на Вашу думку, немає покупців у Львові?

— Коли йдеться саме про серію гопніків, то це, звичайно, «посєлкова» естетика. А у Львові її не так відчувають, бо він переважно або елітарний, або ж рагульський.

— А яка була максимальна сума, за яку купили Вашу картину?

— Максимальна сума, за яку купували – до трьох тисяч доларів. Хоча є пару робіт, які викуплені і вже не належать мені, і які потім перепродали. То там фігурували й трохи більші суми.

«УКРАЇНА НЕ МАЄ АБСОЛЮТНО НІЯКОЇ, ЦІКАВОЇ СУСІДАМ СУЧАСНОЇ КУЛЬТУРНОЇ ТРАНСЛЯЦІЇ»

— Не можна не зауважити, що у Ваших картинах часто проглядається знущання або «стьоб», виберіть самі, над тим, що деякі називають «традиційне», а деякі «шароварщиною». Для Вас це що – все-таки «стьоб» чи «знущання»?

— Люто кепкую з цього. Взагалі все залежить від того, хто як це сприймає. Хтось може посміятися, коли з нього «постібуться», а хтось розридається і буде страшно тим «зґвалтований», і все життя мучитися.

В Україні взагалі велика проблема з гумором. Хороша ілюстрація цьому – відсутність здібних україномовних гумористів. Селюки взагалі не наділені хорошим почуттям гумору, у них він примітивний, аграрний, пов’язаний передусім з городом, зі свійськими тваринами і будяками. Тому наші люди часто сприймають навіть легку іронію, як образу.

Живеш у місті, то живи за міськими законами. В місті, якщо ти будеш на всіх ображатися, ти ніколи не виживеш як успішна особистість.

— Тоді з чим конкретно пов’язаний ваш «лютий стьоб» з шароварів, вишиванок?

— Україна не має абсолютно ніякої, цікавої сусідам сучасної культурної трансляції. Якщо зараз Україну прибрати з мапи – цього ніхто й не помітить. Хіба може три поляки і певна кількість москалів. Можливо, ще білоруси.

Потребуємо нової культурної трансляції назовні. Мусимо запропонувати світові нове, цікаве і модернове. Вишиванки, звісно, це прекрасно, але то вже трохи пахне неолітом.

Виходить, що, крім цієї «шароварщини» різних ґатунків, ми нічого більше не можемо запропонувати, і це мене трохи дратує. Маю вишиванку, але ніколи не вдягаю.

— Героями Ваших картин часто стають політики. Як Ви взагалі ставитеся до політики?

— Лише узагальнюючі образи політиків. Взагалі, українською політикою не цікавлюся. Всі ці державотворчі, кулуарні «вошкання» не гріють. Хіба що низова політика і то певною мірою. Маю інтерес як художник до типажів, які туди влазять. Коли в політиці буде більше людей міського походження, тоді, може, вона стане привабливішою…

— Якось у Ваших відповідях проглядається ненависть до «селюків»…

— Проглядається, звичайно. Я прекрасно знаю село, я там майже виріс і маю право про це говорити. Мушу сказати, що тяжка сільська праця конкретно отупляє, по собі знаю. Так званих духовності і сакральності там немає взагалі. Це міф, що тягне нас у цивілізаційну порожнечу, і це треба швидко перетравлювати.

Бентежить, коли у Верховній Раді депутати якоїсь фракції нахабно засідають одягнутими у вишиванки, бо це виглядає по-дикунськи. Гадаю, що сільський одяг не може бути символом модерної нації, бо нації завжди формуються саме в містах, а не в селах. Сільський одяг на рівні підсвідомості перетворює нас на зашкарублих кріпаків. Так мені видається, можливо, трохи перегинаю тут, але прагну звернути на це увагу.

— А Ви взагалі на вибори ходите, голосуєте?

— Так. При виборі політичної сили, за яку голосую, керуюся тим принципом, що добро і зло постійно міняється місцями. Щось одне може бути спочатку добром, а потім стати злом. Варто постійно бути на боці добра, але пам’ятати, що ці ролі мінливі.

— Давайте краще знову про мистецтво. Окрім малюнку, Ви ще займаєтеся вишивкою і робите «сувенірку» у вигляді котиків і жлобиків скарбничок. Це для душі чи певний матеріальний фактор таки має значення?

— Вишивка – це взагалі окрема історія. Проект FUNKY TEXTILE не корелюється з усіма іншими. В ньому теж часом трапляється тема «жлоб-арту», але це наче «плєвок в вєчность». Точно знаю, що тут до мене придертися неможливо, бо це унікальний продукт, ніхто такого не робить. Так я хочу зробити дійсно щось якісне.

Коли бачу, що велика кількість українців не здатна якісно працювати, то стає трохи сумно. Лакмусовий папірець – це стан доріг. Якщо вони такі, то що можна сказати про людей, котрі живуть у країні?

Дуже смішно, коли говорять, що, наприклад, Янукович має схильність до авторитарно-тоталітарного стилю правління. Помітив, що в тоталітарних спільнотах саме непогано кладуть асфальт. Там просто беруть усіх за «яйця». Ось. Ніякого тоталітаризму в нас немає. Маємо просто такий собі «квартирний тероризм».

— Щодо Ваших виставок, чи були такі за кордоном?

— Звичайно були. Але річ не в тім де, за яким саме кордоном, а важливо в якій конкретній локації. Досі ще не мав виставок у визначних арт-просторах за кордоном. На наступний рік весь наш колектив СВХ («Союз вольних художників») починає працю саме над винесенням проекту «ЖлобАрт» за кордон, до авторитетних художніх установ.

Сам факт виставки в Парижі чи в Берліні ні про що не говорить. Виставитися можна і в Києві, і це може бути навіть краща локація, ніж у певному задрипаному закладі в Берліні.

— А якою буває реакція іноземців на Ваші картини?

— Я розумію, що іноземці не завжди зчитуюсь усі сенси з моїх образів, але вони добре сприймають цю поп-сюрреалістичну естетику. Вони розуміють, що там існує якась таємничка, вона цікава, але що там у середині – вони не зовсім розуміють.

Хоча, наприклад, поляки все прекрасно розуміють, росіяни тим паче. А якщо брати британців, то вони сприймають усіх цих пацанчиків і жлобів як дурний прикол, але цікавий саме своєю незрозумілістю і дивним естетизмом.

До планів нашого творчого угруповання СВХ на наступний рік, власне, входить підготовка проекту, який відображатиме не лише внутрішні українські проблеми, а й глобально-всесвітні. Ті, які почали останніми роками жваво обговорювати: надлишок політкоректності, диктатура толерантності тощо.

Тобто критичний погляд митця саме на ці проблеми поки що маргіналізовано, але вони дійсно існують. А ми як художники-екстремісти мусимо почати про це говорити. За допомогою художніх засобів.

«УКРАЇНА СКЛАДАЄТЬСЯ ЗІ ЖЛОБІВ»

— Якось в ході розмови склалося враження, що Ви не дуже любите українців…

— А чому я маю нас любити? Любити українців — це кого? Валєру з гаража?..

— А чи є у Вас певне розуміння того, що таке українська нація?

— Нація – це міцна громада, що складається з відповідальних індивідуалістів. А народ – мутноокий упир та біомаса. Хтось влучно назвав націю колективом озброєних джентльменів, які домовилися між собою про чесну співпрацю.

— То чи є в Україні нація?

— Коли в Києві палатиме офіс радіостанції «Шансон», тоді я скажу, що маємо націю. Або коли якось запізниться потяг на станцію, без чемного вибачення, а народ рознесе вокзал на друзки, от тоді народиться нація. Вона народжується через експансію, лише через такі речі.

— Чи можна сказати, що люди, яких Ви малюєте, – це переважна більшість українців?

— Україна складається зі селюків. Але не можна сказати, що це безповоротно. Місто перетравить село. Це не означає, що село зникне. Зникне сільський спосіб життя. Місто розширюється, і я навіть помічаю, що люди по селах почали розуміти: змінюватися – це добре, а сидіти і плести вічного Дідуха і ляльку-мотанку – непродуктивно. Це все можна буде робити тільки тоді, коли ми подолаємо цивілізаційне відставання.

— Чим, на Вашу думку, відрізняється сучасний українець від українця 20-21 століття?

— Нині взагалі народжується якась нова формація. Її навіть назвати можна по-іншому. Місцями проростає новий менталітет, і вперше українська культура має потужну міську трансляцію – не тільки елітарну чи аграрну, а вже й просто міську.

— Що Ви вкладаєте в поняття «міська трансляція»?

— Уперше за довгий час місто почало не соромлячись говорити українською мовою. А мова – це наш головний культурний інструмент. Відповідно, на очах з’являється нова, сучасна україномовна міська традиція. Головне, що це відбувається в Києві, і це тішить.

— Якось від Ваших слів, від опису того, що робиться, стає трохи сумно. Чи бували у Вас думки виїхати за кордон?

— Ні, не було. Я співець українського народу, який він є. Кармічна недоля пов’язала мене з цим всім (сміється). Втекти? Тікати я точно не хотів би. Подорожувати – так, але не тікати.

Мені тут подобається. В нас весело і відчувається певна перспектива. Людям харизматичним і пасіонарним тут цікаво. Знайомий з іноземцями, які покинули все у своїх країнах і переїхали сюди.

Хоча ставлення в іноземців до українців неоднозначне. Якось із товаришем зустріли на Андріївському узвозі американця, розговорилися. Він щиро дивувався, чому ми, білі люди, живемо, як деякі негри в Африці. Так, розумію, що це, можливо, й перебільшення, але якщо подивитися, як одягаються пересічні українці… Оцей весь синтетичний китайський одяг, жахливі ремонти в провінційних готельчиках. В тому-то наш парадокс – ми наче місцеві негри посеред Європи, і це збиває з пантелику.

Нічого проти негрів як таких, звичайно, не маю. Але все еволюціонує, все змінюється і цього насправді стає все менше. Виглядає так люто тільки тому, що вже з’явився контраст із кращим. Бо в 1990-ті, наприклад, все-все було таким дикунським, а зараз вже маємо з чим порівнювати. От ви знаєте, як тане лід? Він лежить, лежить, а потім практично моментально тане. Так і тут. Прийде час, коли бути «дебілом» раптом стане не модно.

— Скажіть, є щось, що Ви хотіли би сказати людям?

— Напевно більше хотів би звернутися до митців. Є дуже важливий момент самоорганізації, який на митців теж поширюється. Треба постійно рухатися, розвиватися, робити спільні проекти гуртом. Це дуже важливо, бо один митець – це прекрасно, але коли формується угруповання – тоді це вже впливове явище.

Insider