Терористи на сході катують людей і торгують наркотиками

Біженці, яким вдалося вирватись з полону в зоні бойових дій, не вірять, що вижили: знущання з людей нагадували тортури в гестапо.

“УЖЕ НІЧОГО ТЕБЕ НЕ ВРЯТУЄ: ТИ БУДЕШ ДОВГО І НУДНО ВМИРАТИ”

…Він приїхав на Львівщину кілька днів тому. Щасливий, що просто живий, хоч і пока­лічений, без даху над головою і засобів до існування. “Світ не без добрих людей, якось усе влаштується”, — з дивовижним оптимізмом після усього пере­житого каже Сергій Головко, вчорашній житель Красноармійська, а нині — біженець, як і сотні жителів Сходу.

Тут, далеко від артилерійсь­ких обстрілів, чоловік неохоче згадує жахливі реалії життя по­ряд із терористами. Бо, як при­йшли вони на Донбас, каже, життя не стало, все почало за­непадати, руйнуватися, а тим, хто мав сміливість хоч на йоту проявити патріотизм чи заго­ворити українською, могли й прикладом автомата вибити зуби.

“Вони витворяють те, шо хо­чуть, і управи на них немає, люди здебільшого бояться і не підтримують терористів. Бо вони торгують наркотика­ми просто на барикадах, гра­бують місто і мародерствують, — каже Сергій. — І підтримують їх лише люди із сумнівною ре­путацією. Я думаю, людина не хоче жити там, де бойові дії, де бандформування, де наркотики на барикадах поширюють. У мене знайомих дуже ба­гато, вони стали на бік цих людей.

Люди всі в якійсь ейфорії… Серед тих, хто долу­чився до бойови­ків, немає жодної особистості порядної — хто безробітний, хто з по­ганим минулим, кримінальни­ки та наркомани”.

Іншого біженця — жителя Донеччини Олександра Туро­ва — терористи захопили в по­лон за його активну позицію і підтримку єдиної України. За те, що чоловік мав сміливість скинути з будинку прапор “До­нецької Народної Республіки”, його два дні тримали у поло­ні та піддавали жорстоким ка­туванням. “Це справжнє доне­цьке гестапо, а тортури у них ще гірші, аніж у фашистів”, — із болем згадує Олександр.

Коли нелюди побачили на його руці патріотичне татую­вання з гербом України, то намагалися здерти з нього шкі­ру — по живому знімали тату осколками скла. “Коли розрі­зали футболку, один із терорис­тів побачив моє татуювання і наказав іншому взяти лампоч­ку. Він розбив її — вийшла «розочка». Нама­гався зрізати татуювання. Вони стриба­ли у мене на ру­ці, ледь не зла­мали, — стриму­ючи сльози, ділить­ся важкими спогадами Гу­ров. — Татуювання було для них — як червона ганчір­ка для бика”. Коли чоло­вік від болю ледь не зомлів, стали погрожувати, що вза­галі вб’ють. Мені сказали: “Уже нічого тебе не врятує“. Така наколка у тебе. Ти — зрадник Донбасу. Ми тобі її зріжемо, надріжемо п’яти, підвісимо над трубою, і ти будеш довго й нудно поми­рати”, — згадує Олександр. Колишній полонений досі не прийшов до тями — в нього важка черепно-моз­кова травма, скалічена рука, якою шахтар не може руха­ти. Вирвавшись із полону, Гу­ров зібрав усю родину і виру­шив у таку ненависну Донбасу Західну України. Разом із роди­ною Гурова на Львівщину втік і житель містечка Новогродівка Донецької області. Його теро­ристи тримали в полоні кілька годин. Увесь час сильно били по голові, зламали щелепу, а все тому, що він виступав на мі­тингах і по телебаченню за єди­ну Україну.

УКРАЇНА ЗА ДОНБАСОМ — ТО ЯК ІНША ПЛАНЕТА

Люди, котрим вдалося ви­рватись зі Слов’янська, ка­жуть, що в “іншій” Україні по­трапляють ніби на іншу плане­ту, де замість звірств і жахіть ві­йни доброзичливе ставлення та спокій. Адже бойовики не ви­пускають біженців, які хочуть вибратися з міста. Попри бла­гання людей, сім’ї з дітьми по­вертають назад — до епіцентру АТО.

Серед щасливців — діти із сі­мейних дитбудинків. Наразі їм надали тимчасовий прихисток у Запоріжжі, в одному із завод­ських профілакторіїв. Повер­татися назад донеччани не хо­чуть. А єдине, про що мріють, — забрати якомога далі від ві­йни своїх близьких, які лиши­лися на батьківщині.

Приміром, тільки до столиці з Донеччини за останній тиж­день прибуло 15 тисяч людей, а з кримського півострова втекло ще 10 тисяч. Усі втікачі зі Схо­ду та Криму разом — це вже на­селення невеличкого містечка. Телефон “гарячої лінії” розри­вається від кількості дзвінків. У Кабміні запевняють, що вони справляються з розселенням бі­женців і забезпечують їх необхідним мінімумом. Розмістити зможуть всіх і не лише в Киє­ві. Людей вирішили перевози­ти до Черкаської області, яка знайшла можливість переселя­ти людей.

Але ті, хто невпинним пото­ком прибуває до столиці, від­крито говорять, що питання даху над головою вирішується далеко не безхмарно. Люди ка­жуть, що прихисток ледь не по­ловині втікачів шукають такі ж, як і вони, біженці. Ті, хто зміг влаштуватися самостійно, до­помагають товаришам по не­щастю на добровільних заса­дах. Зітхають із полегшенням, шо їм принаймні дозволили розмістити офіс у міській адмі­ністрації. Місць бракує, і лю­дей почали заселяти у будинки можновладців-утікачів.

Санаторії і бази відпочинку столиці переповнені. Волонте­ри в Києві домовляються про гуманітарну допомогу та іноді своїм коштом купують найнеобхідніше. Прихистити людей просять киян. Бо завтра буде ранок і будуть нові біженці…

Остап МЕЛЬНИЧУК