Кіборг Василь (Вай-Фай): «Ми постійно чули «Хахоль, шашлик із тєбя дєлать будєм» став відомий після того як розповів жорстоку правду про ситуацію в Донецькому аеропорту

Тут чоловік провів 13 днів, які він ніколи не забуде. Події 6-18 січня 2015 р. до сьогодні стоять перед його очима.

З кіборгом Василем спілкуємося 17 квітня в Центрі медичної реабілітації та санаторного лікування «Трускавецький».

— Пане Василю, розкажіть детальніше про те, як ця війна торкнулася Вас особисто?

— В серпні 2014 року я отримав повістку щодо мобілізації і був направлений на Яворівський полігон (80 аеромобільна бригада третього батальйону). Згодом мене як старшину роти відправили в зону АТО для виявлення та знищення сепаратистів.
В Донецький аеропорт ми зайшли 6 січня з напряму Пєсок так званим «позорним» коридором. Був дозвіл пронести з собою 30 патронів на 14 днів і три пустих магазини. І не більше. Отак ми йшли воювати і захищати аеропорт.

— Так і хочеться запитати будь-якого генерала – чи стало б йому під час війни на один день по два патрони?

— Перше бойове хрещення ми пройшли на самісіньке Різдво, 7 січня. Тоді й були перші поранення, перші контузії. До 14 січня бої були надзвичайно сильні.

13 січня від сьомої ранку до восьмої вечора терористи безперервно поливали нас вогнем – і то не тільки стрілецькою зброєю (кулеметами та автоматами), а ще й гранатометами. Але захопити наші позиції вороги не змогли. Також вони почали обстрілювати аеропорт з двох танків – із сходу та з півдня. І так вони валили метр за метром, стіна за стіною.

Я багато бачив на своєму віку, зазнав обстрілів у Баку в радянські часи, але того, що було там, в Донецькому аеропорту, забути неможливо. Відірвані руки, ноги, челюсті… Наші важко поранені хлопці помирали на руках, не дочекавшись вивезення з терміналу.
Танки завалили вхід і вихід з підвального приміщення, де знаходилася частина терористів. В підвалі – банда Гіві, на першому поверсі ми, на другому – сепаратисти, на третьому – діюча російська армія. Така ситуація…

Це було 14 січня. Зрозумівши, що стрілецькою зброєю нас не візьмуть, вони почали нас труїти газами. 15, 16, 17 січня… Рятували нас хіба що вологі серветки, через які ми дихали, притискаючись до землі.

До цього всього додавалася ще психологічна атака, тиск на нас зі сторони ворога. Ми постійно чули: «Хахоль, ти єщьо жівьошь? Хахоль, ми шашлик із тєбя дєлать будєм». Я бачив ці обличчя монгольської зовнішності і це не були росіяни, це були дагестанці, осетини, кадировці. А от в тому, що керували ними досвідчені російські офіцери, я не сумніваюся.

Ще одне – коли ми потрапили в аеропорт, то ми навіть не мали його схеми, плану. А в ворога ці схеми були. Та найгірше, що в нас не було того, що за всією логікою повинно було бути обов’язково – прикриття! А нас ніхто не прикривав.

18 січня нас вивезли з цього пекла. Три «двохсоті» і двадцять один «трьохсотий»…

— В ці останні дні Ви й були поранені?

— Так, свої поранення в Донецькому аеропорту я отримав 16 січня. В цей день у мене було два поранення. Перше – гранатою в бронежилет. Удар був настільки сильний, що мене відкинуло під машину. Правда, мені повезло дужче, ніж командиру роти, в якого в тілі тоді застрягло 27 осколків. Але, слава Богу, вижив і він, хоча нерви на руці перебиті…
Це сталося близько пів дев`ятої вечора і під машиною я пролежав десь до сьомої ранку, коли мої побратими мене забрали з-під тієї машини та під прикриттям доставили в аеропорт.

— Зразу після вивезення з Донецького аеропорту Ви дали інтерв`ю для телеканалу «112»…

— Коли я був в аеропорту, то виходив на зв’язок під позивним Wi-Fi (Вай-Фай). Після того, як нас вивезли, мене доправили в Дніпропетровський госпіталь і звідтам я дав інтерв’ю для телебачення. В Дніпропетровському госпіталі я був два дні, потім мене доправили до Львова. Потім я проходив реабілітацію вдома.

— А як Ви потрапили до Трускавця?

— Вдома мені стало гірше. Особливо після того, як я почув про загибель командира відділу, якого я називав «Зять». 21-річний хлопчина був.

Сильні головні болі, запаморочення. Я знову звернувся у Львівський госпіталь і звідти мене скерували у Трускавець, в військовий санаторій.

— Чи є якийсь ефект від реабілітації?

— Так. Особливо від голкотерапії, яку робить доктор Кім з Кореї – за три-чотири сеанси зняли головний біль. Щоправда, біль ще є, але вже не такий різкий та сильний, а тупий, ниючий. Зміна обстановки теж сприяє реабілітації.

— Плануєте повертатися в зону бойових дій?

— Це вирішить військово-лікарська комісія. Станом на сьогоднішній день я ще далеко не в тій формі, в якій був перед пораненнями. Навіть якщо йду від бювету сюди, в санаторій, то голова паморочиться, а це ж всього лише невеличка гірка, підвищення. Так що це залежатиме від фізичного стану.

— Одужуйте, пане Василю. Низький Вам уклін від імені всіх нас, цивільних українців!

Спілкувався Володимир Ключак