Мій давній колега, фотожурналіст Ігор Фецяк, надзвичайно спостережлива людина. Всі зафіксовані в його пам’яті події чи моменти отримують аналітичний коментар

Фецякові не властива менторська манера навчання, він розумно «проявляє плівку», на якій видно чітко контури правди, фальші т.д. Днями Ігор переступив поріг рідної редакції і з болем у душі навів два приклади, які сумним відгомоном зачепили його патріотичні струни. Перший з них пов’язаний із Днем скорботи 22 листопада. У вікнах багатьох осель, квартир його мешканці запалили свічки, щоб пом’янути тих, хто загинув у страшні роки голодомору. Але його вразила байдужість деяких родин, у яких не хотіли запалити свічки пам’яті (а він достовірно знає, хто там проживає).

— На генетичному рівні їм чужа ця трагедія, — прокоментував Ігор, — тому сумно…

А ось євреї Дрогобича цю сторінку історії України визнають з болем у серці.

Другий випадок цього дня пов’язаний із весільним феєрверком та гучними забавами. Звісно, урочистості для наречених є головними, але вибрики марнославства на тлі Дня скорботи були недоречними.

«Ми ще не стали нацією», — підсумував колега.

В.Т.