Мітинг розгніваних людей в москві стане нищівним ударом по «рейтингу» пині

Російський журналіст і військовий експерт Олександр Гольц вважає, що те, що сталося в Вірменії доводить: — ігри в конституційні наперстки миттєво втрачають сенс, коли

розгнівані громадяни виходять на вулиці.

Після того як другого травня опозиції Вірменії вдалося заблокувати будь-який рух наземного транспорту (як автомобільного, так і залізничного), тамтешня Республіканська партія, поки ще значиться правлячою, пообіцяла не перешкоджати обранню прем’єром лідера вуличних протестів Ніколи Пашиняна, передає ДНК з посиланням на «НВ».

Він, в свою чергу, закликав до припинення протестів. Таким чином, угруповання Сержа Саргсяна, який пробув прем’єром всього кілька днів, не вдалося взяти реванш за рахунок більшості в парламенті. Вже восьмого травня Пашинян буде, швидше за все, затверджений «перехідним» прем’єром, чого йому не вдалося першого травня. Звичайно, дуже забавляє вегетаріанська реакція російських державних ЗМІ на те, що відбувається у Вірменії.

Все, мовляв, нормально: звичайна внутрішня справа дружньої держави. Подумаєш, скинули лідера, який спробував зберегти владу, відредагувавши Конституцію. Ніяких згадок про концептуальну промову Володимира Путіна на Генасамблеї ООН у 2015 році, де він пояснював, що всякий народ повинен жити з тим диктатором, якому вдалося захопити владу. Ніяких міркувань про те, що «кольорові революції» — новий спосіб ведення бойових дій проти суверенних держав. Ніяких докорів, що до влади на наших очах приходить людина, за партію якого проголосували лише вісім відсотків виборців. Всі ці тележурналісти твердо впевнені, що їх глядачі — клінічні ідіоти, нездатні задуматися про те, чому «укрофашисти» скинули Януковича «незаконно за намовою Держдепу», а Саргсяна мирно і, головне, законно усунули брати-вірмени.

Тим часом, восьмого травня слово «Вірменія» вже точно буде горіти на всіх стінах Великого Кремлівського палацу. Тому що те, що сталося в Вірменії (а до цього в Україні і в Грузії) переконливо свідчить: всі ці виборчі маніпуляції та ігри в конституційні наперстки, миттєво втрачають будь-який сенс, коли розгнівані громадяни виходять на мирні акції протесту. І кому після цього розповідати про 80% підтримки населення, про радощі стабільності при вічному керманича на галерах?

Адже, виходячи з вірменського досвіду, виходить, що на вулицю з протестами вийшли ті, хто вчора голосував за правлячого автократа. Точно так же ті, хто на референдумі 1990 року голосував за збереження СРСР, в 1991-му тріумфували з приводу його розвалу. Таким чином, справа за малим: як в Вірменії вивести на вулицю відсотків десять населення країни, або хоча б найбільших міст. Тобто, в разі Москви йдеться про півтора мільйони чоловік.

Підозрюю, що без різкого, катастрофічного падіння рівня життя, такого бути не може. І тут полягає найважче питання тим, хто розраховує на можливість повалення Путіна в результаті вуличних протестів. Чи хочуть росіяни вийти зі свого байдужого сну і раптом зненавидіти правлячий режим? Або все-таки зробити ставку на повільний процес освіти? Інша важлива відмінність російської ситуації від вірменської полягає в тому, що на самій ранній стадії кризи в Вірменії керівники всіх силових структур ясно дали зрозуміти Саргсяну — придушувати протест вони не будуть.

У маленькій країні немислимо стріляти в натовп: майже напевно потрапиш в знайомого або родича. У Росії все інакше. Не дарма два роки Путін створював Росгвардію, яка більше сухопутних військ і яку очолює його охоронець. При цьому, безсумнівно, Путін, на відміну від Саргсяна, без коливань віддасть наказ про придушення. Тому вже зараз необхідно сконцентруватися на освіті силовиків, якою б важкою не здавалася ця задача.

Одним словом, приклад Вірменії ставить перед російською опозицією питання, на які треба шукати відповіді саме зараз, коли правлячий режим демонструє непохитну впевненість у власній непохитності.