26-27 березня у стінах Аlma Mater більшості дрогобицьких педагогів та науковців відбулася ІІІ Міжнародна науково-практична конференція молодих учених на тему «Розвиток сучасної освіти і науки: результати, проблеми, перспективи»

У рамках заходу нам вдалося поспілкуватися з Пилипенко Вікторією Вікторівною, аспіранткою Луганського національного університету імені Тараса Шевченка (м. Старобільськ), відомою дрогобицьким студентам завдяки ініційованому обміну студентів у 2012 – 2013 рр. між Дрогобицьким та Луганським вишом. Про враження від конференції, Дрогобича та про ситуацію на Сході загалом читайте нижче.

— Скажіть, Вікторіє, що Вас спонукало взяти участь у цій конференції на теренах Західної України?

— Сфера моїх наукових інтересів – проблема розвитку міжнародних відносин радянську еру загалом та зовнішньої політики щодо Ірану, зокрема. Моє дослідження політичних, економічних процесів на Близькому та Середньому Сході, й участі в них України нарівні з РСФРР, є зразковим у своїй дотичності до подій на Майдані й розвитку студентського руху як такого. Так як в Україні мало конференцій міжнародного рівня з проблематикою міжнародних відносин і всесвітньої історії, для мене важливою стала очна участь у конференції, організованої Вашим університетом. Дуже сподобався рівень цієї конференції. Цікавим є досвід отриманий тут, адже я, як виходець із Луганщини, мала нагоду провести певний час в умовах без постійних бойових дій.

— Чи почерпнули Ви для себе щось нове? І що саме?

— Так, звичайно. Цікавими для мене стали методики викладення матеріалу та й сам досвід організації заходів такого рівня. До наукової революційності можна віднести характер викладення доповіді, побудову тез та роботу модератора конференції. Що вже й говорити про концерт інструментальної музики! Особливо хотілося подякувати вокалістам та музикантам за прекрасну можливість поринути у світ живої класичної музики, що бадьорить й дарує спокій на душі.

— Вікторіє, чи є намір продовжувати співпрацю з Дрогобицьким державним педагогічним університетом ім. І. Франка і в якому руслі?

— Хотілося б знову ініціювати проведення обмінів у подальшому, які є інтегральною частиною навчання та саморозвитку. Проте, для початку необхідна стабілізація ситуації на Сході, а також уточнення статусу нашого університету та його місцеположення. Ідеї розширення співпраці є – у форматі спільних конференцій, вебінарів та обміну досвідом між науковими школами. Адже, як нам усім відомо, наукові школи Інституту історії, міжнародних відносин і соціально-політичних наук ЛНУ імені Шевченка, здебільшого, орієнтуються на дослідження сходознавчих проблем, а у Вас за основу беруться, навпаки, проблеми історичного пізнання історії України та її місця у світі. Тож, цікавим був би досвід синтезу напрацьованих матеріалів.

— Чи змінилося Ваше ставлення до Західної України та історично усталених стереотипів стосовно її жителів?

— Взагалі у моєму сприйнятті цього краю є декілька етапів. Початком знайомства із Західною Україною стали 2012-2013 роки, коли відбувався обмін між студентами. У той час була зацікавленість життям на теренах Львівщини, цікавило, чи справді ті «законсервовані» стереотипи відповідають дійсності. На той момент я їхала до Дрогобича tabularasa (лат. «чиста дошка» — авт.), їхала з певним острахом. Проте, як виявилося, у нас багато спільного! І немає значення, де ми живемо, адже маємо ті ж цінності. Тож, другим етапом можна виділити те, що «західняки» — добродушні, відкриті люди.
Третій етап пов’язаний з Майданом. Для мене на той момент Майдан здавався бастіоном авангардного руху і люди там були схожі на фанатиків. Проте згодом стало зрозуміло, що львів’яни – це люди з майбутнім у руках.
Четвертий етап – етап початку бойових дій, війна. Саме тоді я відкрила у собі аспект поваги до жителів Західної України, які без остраху поповнювали лави української армії. Тоді ж з’явилося і відчуття сорому за Луганщину…
Ну, і п’ятий етап – це вже безпосередньо конференція та пошук нового ставлення, більшої духовності та морально-етичних характеристик. Тепер я можу з впевненістю сказати, що Дрогобич – місто людей з посмішкою на обличчі. Так, вони проявляють цікавість, але не тому, що луганці якісь інші, а тому, що хочуть допомогти. Тут у мене з’явилося відчуття і розуміння того, що я не одна. Наче відкрилося нове дихання, я зрозуміла чого я хочу, що я втратила і, що здобула. І це стало початком нового етапу у моїй науковій діяльності.

— А яке ставлення було до Майдану? Чи проводили Ви просвітницьку роботу серед студентів Луганського національного університету ім. Т. Шевченка?

— Ставлення до Майдану у процесі розвитку подій докорінно змінило свій вектор. Спочатку було нерозуміння через інформаційний вакуум. Зіграла свою роль й асоціація з 2004 роком та Помаранчевою революцією. Переломним моментом стало побиття студентів. Тоді ми зрозуміли – мовчати далі неможливо. Безпосередньо я просвітницьку чи політичну діяльність не організовувала, але на ряду з іншими студентами брала участь в ініційованих ректоратом роз’яснювальних роботах, мітингах за мир і повернення до європейського вектору розвитку України.

— З моменту початку бойових дій все докорінно змінилося. Як сприйняли це безпосередньо Ви та Ваші знайомі?

— Для мене спочатку усе було чимось відстороненим, адже я як історик, намагалася критично аналізувати ситуацію. Війна ж розставила всі акценти. Насправді ця штучно нав’язана політика вже доволі набридла. А ведення бойових дій, як явище буденне, призвело до звикання.

— Чи можливий сценарій повстання людей Луганщини проти їхнього окупованого становища?

— Ні. Справа у тому, що більшість спочатку не вірила у початок війни. Тепер же за внутрішніми настроями можна змалювати таку картину: 40% підтримують Україну, 45% — з прорадянським баченням, а інші- аполітичні. Та й взагалі, люди не бажають відкрито висловлювати свою підтримку України, бо кожного дня ситуація змінюється і є дуже багато доносів. Населення ж потребує психологічної допомоги задля політичної та державницької ідентифікації. Позитивно впливає ініціатива голови Луганської облдержадміністрації Геннадія Москаля. Ось уже тричі завдяки автобусам «дружби» луганські діти їздили на Західну Україну. Це найкращий спосіб впливати на формування проукраїнської ідентифікації і відчуття того, що не покинутий наодинці з бідою, адже діти зі щирістю розповідають батькам про свої візити і тут основна ставка на позитив.

— Які Ваші прогнози на подальший розвиток ситуації?

— На мою думку, відбудеться замороження конфлікту зі створенням буферної зони. Це може змінитися на користь тієї чи іншої сторони через 20-25 років, якщо не буде силового вирішення.

З повагою,
Мяло Олена