Терористи на сході катують людей і торгують наркотиками
Біженці, яким вдалося вирватись з полону в зоні бойових дій, не вірять, що вижили: знущання з людей нагадували тортури в гестапо.
“УЖЕ НІЧОГО ТЕБЕ НЕ ВРЯТУЄ: ТИ БУДЕШ ДОВГО І НУДНО ВМИРАТИ”
…Він приїхав на Львівщину кілька днів тому. Щасливий, що просто живий, хоч і покалічений, без даху над головою і засобів до існування. “Світ не без добрих людей, якось усе влаштується”, — з дивовижним оптимізмом після усього пережитого каже Сергій Головко, вчорашній житель Красноармійська, а нині — біженець, як і сотні жителів Сходу.
Тут, далеко від артилерійських обстрілів, чоловік неохоче згадує жахливі реалії життя поряд із терористами. Бо, як прийшли вони на Донбас, каже, життя не стало, все почало занепадати, руйнуватися, а тим, хто мав сміливість хоч на йоту проявити патріотизм чи заговорити українською, могли й прикладом автомата вибити зуби.
“Вони витворяють те, шо хочуть, і управи на них немає, люди здебільшого бояться і не підтримують терористів. Бо вони торгують наркотиками просто на барикадах, грабують місто і мародерствують, — каже Сергій. — І підтримують їх лише люди із сумнівною репутацією. Я думаю, людина не хоче жити там, де бойові дії, де бандформування, де наркотики на барикадах поширюють. У мене знайомих дуже багато, вони стали на бік цих людей.
Люди всі в якійсь ейфорії… Серед тих, хто долучився до бойовиків, немає жодної особистості порядної — хто безробітний, хто з поганим минулим, кримінальники та наркомани”.
Іншого біженця — жителя Донеччини Олександра Турова — терористи захопили в полон за його активну позицію і підтримку єдиної України. За те, що чоловік мав сміливість скинути з будинку прапор “Донецької Народної Республіки”, його два дні тримали у полоні та піддавали жорстоким катуванням. “Це справжнє донецьке гестапо, а тортури у них ще гірші, аніж у фашистів”, — із болем згадує Олександр.
Коли нелюди побачили на його руці патріотичне татуювання з гербом України, то намагалися здерти з нього шкіру — по живому знімали тату осколками скла. “Коли розрізали футболку, один із терористів побачив моє татуювання і наказав іншому взяти лампочку. Він розбив її — вийшла «розочка». Намагався зрізати татуювання. Вони стрибали у мене на руці, ледь не зламали, — стримуючи сльози, ділиться важкими спогадами Гуров. — Татуювання було для них — як червона ганчірка для бика”. Коли чоловік від болю ледь не зомлів, стали погрожувати, що взагалі вб’ють. Мені сказали: “Уже нічого тебе не врятує“. Така наколка у тебе. Ти — зрадник Донбасу. Ми тобі її зріжемо, надріжемо п’яти, підвісимо над трубою, і ти будеш довго й нудно помирати”, — згадує Олександр. Колишній полонений досі не прийшов до тями — в нього важка черепно-мозкова травма, скалічена рука, якою шахтар не може рухати. Вирвавшись із полону, Гуров зібрав усю родину і вирушив у таку ненависну Донбасу Західну України. Разом із родиною Гурова на Львівщину втік і житель містечка Новогродівка Донецької області. Його терористи тримали в полоні кілька годин. Увесь час сильно били по голові, зламали щелепу, а все тому, що він виступав на мітингах і по телебаченню за єдину Україну.
УКРАЇНА ЗА ДОНБАСОМ — ТО ЯК ІНША ПЛАНЕТА
Люди, котрим вдалося вирватись зі Слов’янська, кажуть, що в “іншій” Україні потрапляють ніби на іншу планету, де замість звірств і жахіть війни доброзичливе ставлення та спокій. Адже бойовики не випускають біженців, які хочуть вибратися з міста. Попри благання людей, сім’ї з дітьми повертають назад — до епіцентру АТО.
Серед щасливців — діти із сімейних дитбудинків. Наразі їм надали тимчасовий прихисток у Запоріжжі, в одному із заводських профілакторіїв. Повертатися назад донеччани не хочуть. А єдине, про що мріють, — забрати якомога далі від війни своїх близьких, які лишилися на батьківщині.
Приміром, тільки до столиці з Донеччини за останній тиждень прибуло 15 тисяч людей, а з кримського півострова втекло ще 10 тисяч. Усі втікачі зі Сходу та Криму разом — це вже населення невеличкого містечка. Телефон “гарячої лінії” розривається від кількості дзвінків. У Кабміні запевняють, що вони справляються з розселенням біженців і забезпечують їх необхідним мінімумом. Розмістити зможуть всіх і не лише в Києві. Людей вирішили перевозити до Черкаської області, яка знайшла можливість переселяти людей.
Але ті, хто невпинним потоком прибуває до столиці, відкрито говорять, що питання даху над головою вирішується далеко не безхмарно. Люди кажуть, що прихисток ледь не половині втікачів шукають такі ж, як і вони, біженці. Ті, хто зміг влаштуватися самостійно, допомагають товаришам по нещастю на добровільних засадах. Зітхають із полегшенням, шо їм принаймні дозволили розмістити офіс у міській адміністрації. Місць бракує, і людей почали заселяти у будинки можновладців-утікачів.
Санаторії і бази відпочинку столиці переповнені. Волонтери в Києві домовляються про гуманітарну допомогу та іноді своїм коштом купують найнеобхідніше. Прихистити людей просять киян. Бо завтра буде ранок і будуть нові біженці…
Остап МЕЛЬНИЧУК