У Дрогобичі століттями видобувають сіль і мріють перетворити соляну ропу у туристичні потоки

Дрогобич — затишне місто, з цікавими архітектурними історичними будинками, місто колишніх магнатів і вихідців

сьогоднішніх «олігархів», юності Івана Франка та творчості Бруно Шульца, багатовікової традиції варіння солі. Це місто дійсної, невигаданої історії, легенд і цікавих особистостей, що залишили унікальний спадок сучасності. На гербі міста зображено дев’ять топок солі. Саме такими мірками колись продавали сіль, а тепер видобуток цього стратегічного смакового інгредієнту у Дрогобичі опинився під загрозою.

Річ у тім, що за інформацією Мінагрополітики, у віданні якого перебуває завод, «Дрогобицький завод включений до Переліку об’єктів державної власності, що підлягають приватизації у 2017—2020 роках, у тому числі тих, що можуть бути приватизованими після внесення змін до актів законодавства, який затверджений урядом та є складовою частиною стратегії реформування державних підприємств». Торік приблизно у цей же час державне підприємство «Солевиварювальний Дрогобицький завод» кілька місяців не працював через судові колізії з Державною службою геології та надр. Остання позбавляла завод спецдозволу на видобування надр за нібито недопущення її працівників на перевірку. Хоча територія заводу нагадує радше прохідний двір. Щоправда, дрогобиччани домоглися, щоб їхнє історичне підприємство виключили із переліку об’єктів з приватизації.

Тепер завод перебуває у дуже занедбаному стані, його розкрадають на металобрухт, він занепадає, його руйнують погодні умови та час. Люди, котрі працюють на цьому підприємстві за мінімальні гроші — а це два з половиною десятка осіб — дивом підтримують виробництво, часто альтруїстично і десь підсвідомо хочуть зберегти це автентичне виробництво солі галицького Дрогобича. Їх болить цей процес занепаду.

«Ніхто нічого не робить, жодної копійчини не вкладає, ви самі все бачите. Стара коняка з возом і старий дід допомагають перевозити сіль на склад, а як занедужають (сміється) тоді ми на тачках, — розповідає старший працівник. — Нашу сіль люблять, ропу до Львова возять — хліб печуть, бо вона добра: домішок немає. Коли то зміниться? Я вже десяток років тут, а все, як було. Хіба туристів стало більше…».

Видобуток солі (з літри розсолу отримують приблизно 300 грамів солі) став туристичним брендом Дрогобича, людям цікаво побачити, як видобували сіль з ХІІІ століття і зараз також використовують спосіб виварювання соляної ропи. На території заводу досі працює соляна 50-метрова шахта, збудована 1473 року, для виварювання соляної ропи. Гасло «Дрогобич — у ньому вся сіль» використовують зараз екскурсоводи у своїй практиці, залучаючи більше туристів до стародавнього галицького міста. За словами керівника інформаційно-туристичного центру Дрогобича (комунальне підприємство) Ігоря Чави, «Дрогобицький солеварний завод» — це унікальний туристичний об’єкт, який немає аналогів в Україні. Тому дрогобиччани хочуть, аби цей завод був у власності міста».

Чому б довкола дрогобицької солі не вибудувати цілу низку туристичних послуг. Сувеніри, екскурсії, а це розвиток інфраструктури, готельного бізнесу, сфери послуг, покращення транспортного сполучення, додаткові надходження у місцевий бюджет.

«Це підприємство державної власності. Місто Дрогобич немає до нього жодного стосунку, — розповідає міський голова Дрогобича Тарас Кучма. — Але це підприємство — душа нашого міста, це підприємство, навколо якого зароджувалося наше місто, навколо якого розросталось і дякуючи якому, мабуть, наше місто почало існування. Для нас це підприємство є важливим. Ми пропонуємо, щоб держава передала це підприємство в комунальну власність, щоб ми могли з нашого бюджету вкладати туди гроші і робити так, щоб воно ожило. Зрозуміло, що державі воно зиску жодного не приносить і промислового видобутку солі за тисячу років тут уже не буде. Але є інший — туристичний напрямок привабливості цього підприємства і нічого не треба зупиняти, адже сіль можна продавати тоннами, а можна продавати по кілька грамів. І наша сіль варта того, щоб її цінували, адже вона добувається методами, які були тисячу років тому. Це наше рідне і містяни Дрогобича готові вкладати туди гроші як у туристичний об’єкт, аби всі побачили, що таке дрогобицька сіль. Ціна питання — лише політична і добра воля держави, щоб передати місту в оренду чи будь-яким іншим способом у власність Дрогобича. Ми боролися за те, щоб виключили це підприємство зі списків приватизації. Тепер стоїть ряд юридичних питань стосовно передачі з державної власності на міський баланс. Натомість є чимало тих, хто хоче викупити підприємство, якому належить велика площа землі (майже сім гектарів) у центрі міста. Це дуже ласий шматок і ним зацікавлені деякі високопоставлені та заможні люди, котрі вдаються до різних планів, і ми маємо протистояти. Зараз на території заводу археологи знайшли артефакти і проводять дослідження…».

Чи стане територія солевиварювального заводу привабливим туристичним об’єктом, зі збереженими артефактами й екскурсійними стежками у соляні копальні, можливо, оздоровчим комплексом ? Очевидно, це суттєво залежить від того, у чиїй власності перебуватиме завод. Наразі це власність державна, а не комунальна. Втім, мешканці галицького Дрогобича і місцева влада сподіваються, що їхню сіль туристи будуть возити по всьому світу і приїжджатимуть у Дрогобич знову.

Наталія Боруцька, спеціально для «Вголосу»

Фото автора