Його вміло плекає і формує педагог від Бога Світлана Романівна Фаринович. Автор цих рядків мав змогу пересвідчитись у цьому, побувавши на одному з її уроків у 5 класі ЗОШ №1

Інформаційним приводом послужила її перемога у конкурсі «Учитель року – 2015», і рекомендації колег, які щиро сприйняли цю новину. В одному з номерів «ГЗ» повідомлялося про перемогу дрогобичанки на професійному конкурсі у номінації «Українська мова і література», тож нині хочемо почути думки вголос безпосередньо від Світлани Романівни. Я окреслив запитання і мав намір цю публікацію «втиснути» у рамки інтерв’ю, але Світлана Романівна власноруч написала відповіді, тому довелося змінювати один жанр іншим…

Часто ставлю собі запитання: якою є моя місія у світі? І оскільки у глобальному вимірі змінити щось важко, то просто стараюся жити за Божими законами. Кожна людина покликана нести світло, а Світлани – тим більше. Це ім’я вибрала для мене моя старша сестричка, яка разом із батьками завжди залишається моїм першим порадником у житті.
Дитячі спогади – найяскравіші. Талановиті педагоги Добрівлянської середньої школи дозволили мені впевнено дивитися у професійне майбутнє. Шукати «сродну» (за Сковородою) працю – нелегке завдання. Але якщо поруч із тобою мудрі та досвідчені наставники, це робити набагато легше. І сьогодні, проходячи повз свою alma mater, з теплом у серці згадую найкращих у світі викладачів, і дякую їм за їхню жертовність.
У моєму житті є дві рідні школи – вже згадувана Добрівлянська середня школа та Дрогобицька ЗОШ №1 ім. Івана Франка – елітна перша українська гімназія у Дрогобичі.
Я вважаю, що кожна людина на своєму місці повинна творити елітне середовище. Власне, саме такий дух – патріотизму, жертовності, інтелігентності – панував у гімназії. Недаремно ж, до сьогодні її учні зі святістю у серці говорять про свою гімназію. Нинішнє покоління Рідної школи (а саме так ми її називаємо) має у кого вчитися, як потрібно навчати і навчатися. Тут завжди виховували насамперед патріотів, які згодом численно пішли у лави УПА захищати рідну землю від окупантів. Ми продовжуємо їхню традицію. Тому для мене ніколи не було важливим шукати престиж, славу.

Ми живемо не в ідеальному світі. Так хочеться, щоб було більше правди, взаєморозуміння, добра. Українцям треба вчитися бути нацією – мудрою, виваженою, згуртованою. Протягом останнього року ми семимильними кроками ідемо в цьому напрямку, і все ж цей шлях нам доведеться ще довго долати. Тож дуже важливо, щоб кожен наважився повірити, що від нього залежить багато.

«Хто від правди ступить на півметра, — душа у нього сіра й напівмертва», — писала Ліна Костенко. Я ж вчу дітей не балансувати між правдою і брехнею, а намагатися бути сильними.

У мене є дуже хороші учні. Сучасна молодь – унікальна. І це не важливо, де діти навчаються – у Львові чи у Дрогобичі. Під час проведення фінального конкурсного уроку у Львівській гімназії імені В.Симоненка на моє питання «Чим ви можете допомогти нашим героям, що воюють на фронті?» шестикласник відповів: «Ми мусимо добре вчитися, щоб виправдати їхні сподівання». На подібне ж запитання, поставлене п’ятикласником у Дрогобицькій ЗОШ № 1 ім. Івана Франка, я почула відповідь: «Ми вчимося для того, щоб у майбутньому своїми знаннями послужити розбудові нашої рідної України». Неймовірна мотивація!

Кожен учитель вибирає для себе свій фаховий Олімп. Мене вчить життя, мої учні, випускники, друзі. Справжній педагог мусить бути сучасним. Мрію про той момент, коли держава і суспільство повернуться обличчям до вчителя. Але ми не можемо чекати цього, а мусимо наближати той благословенний час. Серед численних привітань з перемогою у конкурсі для мене дуже важливим було вітання від колишньої моєї учениці, яка вчилася у класі, де 16 березня 2006 року ми проводили відкритий урок на тему «Еволюція світогляду Івана Франка». Вона сказала: «Ми не лише не забуваємо нашу школу, а й пам’ятаємо, що говорили на нашому відкритому уроці». Це свідчить про те, що вчитель стає лише фасилітатором, який має велику місію взяти учня за руку, щоб у певний момент його відпустити.

Людина, яка вміє зберігати душевний спокій, є щасливою. Я – щаслива, бо мене оточують прекрасні люди: моя сім’я, родина, друзі, колеги. Зі мною завжди Бог. Він дає сили пройти усі випробування. З Ним я прийшла до успіху.
Дійсно, не хлібом єдиним живе учитель. Я дуже люблю подорожувати – і світом, і рідними Карпатами. В цьому захопленні мене підтримують і мої рідні, і мої учні, і їхні батьки. Маю велике замилування, імпровізуючи на фортепіано.
А ще не можу не згадати про сімейну традицію випікання хліба у бабусиній печі на дровах. На жаль, ми не робимо це так часто, як би хотілось, але це дійство перетворюється майже на священне. Сьогодні рогачі та лопати можемо бачити лише в етномузеях, а я люблю цим орудувати власноруч. Одну зі світлин, коли виймаю із печі свіжовипечений хліб, я назвала «Дотик до сакрального». Це мистецтво передала нам наша бабуся.
Я люблю життя, незалежно від пори року за вікном. Вчу своїх учнів бачити його глибину, а ще вчу думати і шукати істину. Це і є найважливіше.

Ремарку написав Володимир ТУРМИС