Пропонуємо читачам невеличке інтерв’ю з п. Михайлом Козаром

Михайла Козара із Станелі, що біля Трускавця, рідко побачиш у військовій формі. Він не з тих, хто хизується своєю участю у Майдані, скромно мовчить про свої подвиги в часі бойових дій в зоні АТО. І мало хто знає, що він – справжній герой, який не ховався за спини товаришів, який ризикував життям, доставляючи боєприпаси «кіборгам» в Донецькому аеропорту, який, врешті-решт, цього року нагороджений медаллю «За воїнську доблесть» і орденом Богдана Хмельницького.

— Пане Михайле, як Ви потрапили на Майдан?

— На Майдан я поїхав одразу після того, коли в Києві були вбиті перші троє чоловік – Сергій Нігоян, Михайло Жизневський та Юрій Вербицький. До того часу я вболівав за Майдан вдома, але після цих вбивств сидіти та спокійно спостерігати за тим, що твориться, було просто неможливо. Я думаю, Майдан піднявся через те, що влада всіх дістала – своєю несправедливістю, жорстокістю, своїм цинізмом.

— Ви їздили на Майдан від Станилі?

— Ні, в нас ніхто не займався організацією таких поїздок. Ніби таке багате село, всі землі розпродані, а підтримки жодної. Я поїхав на Майдан разом із представниками с. Меденичі.

Ми думали, що Майдан багато чого змінить, змінить владу. Скільки людей загинуло, але дотепер нічого не змінилося. Коли Майдан переміг, то ніхто не міг подумати, що все лише починається, що Путін готує війну.

— Отже, потім Вас мобілізували до війська?

— Так, 24 березня. Завезли нас у Калинів (військове містечко біля Самбора – прим. авт.), посилали в наряди, але я не міг спокійно сидіти в тилу. Попросився в зону АТО. І вже в травні я був там, тоді якраз сепаратисти захоплювали Слов`янськ, Краматорськ, Донецьк, Ізюм, Довгеньке…

Нам тоді видали тільки форму, більше нічого. Це вже згодом ситуація із постачанням стала покращуватися.

— В яких родах військ Ви служили?

— В авіації. Кулеметником на борту (на вертольоті – прим. авт.). Коли вертоліт літав на техобслуговування, то я періодично приїжджав додому. А потім знову – в АТО. Після отримання важкої травми шиї я з вересня – на реабілітації тут, вдома.

— Мені відомо, що Ви брали участь у ряді важливих та вдалих операцій, за що і отримали медаль «За воїнську доблесть» та орден Богдана Хмельницького. Можете розказати більш детально про це?

— Ні. Війна триває і є таке поняття як військова таємниця. Можу сказати, що ми доставляли боєприпаси нашим воїнам, які обороняли і продовжують обороняти Донецький аеропорт. Були різні випадки, коли наш вертоліт свідомо направляли під ворожі кулі, інколи здавалося – це вже кінець. Особливо коли йде обстріл «Смерчами», які випалюють буквально все.

Легко не було – вилітаєш в четвертій-п`ятій ранку, повертаєшся в дванадцятій-першій ночі. Аж не віриться, як це витримували, але треба значить треба.

— Чи запрошують Вас кудись на зустрічі, щоб Ви розповідали правду про ті події, формували національну свідомість нашої молоді?

— Так, зокрема і в Станилі до школи запрошували. Довелося на цю зустріч вдягнути військову форму, а так я її практично не ношу.

— Принципово?

— Ні, просто вона сильно зношена. От тільки зараз Сергій Петрович Розора купив мені форму вже нову, бо стара фактично розлазиться. Ну й мушу сказати, що ще на самому початку він придбав мені бронежилет та окуляри.

— Як думаєте, коли закінчиться ця війна?

— Я надіявся, що до Нового року все закінчиться, але тепер навіть не знаю. Події розвиваються зовсім по-іншому, кажуть, що бої на Сході посиляться. Але це вже залежить від нашої влади…

Вважаю, що потрібно було дотиснути, а то ці постійні перемир`я розслаблюють, а нас потім «штормлять».

Чому не йдуть воювати представники правоохоронних органів, а беруть на війну недосвідчених? Для чого відправляти миротворців в Африку, коли ми самі потребуємо досвідчених військових? Важливим є і фінансовий бік справи – для прикладу, я в перший місяць отримав за службу всього 600 гривень, а скільки ж отримують всі урядовці, чиновники, депутати Верховної Ради? Я не нарікаю, просто так воно є: я пішов воювати, а за що має жити моя сім`я? Здається, що питань більше, ніж відповідей…

— Політикою не цікавитеся?

— Ні. Вважаю, що одні злодії приходять на зміну іншим. Владі я не вірю взагалі. Можу повірити окремим людям, які є дійсно щирими та чесними. Змін не бачу. Багаті як жирували, так і жирують, а в бідних як гроші вибивали, так і вибивають далі…

***

Снайпер Михайло Козар під час реабілітації не сидить склавши руки. Розуміє, що щоб щось мати, потрібно працювати, тому незважаючи на травму, трудиться. Тим більше, що не так давно, в липні цього року, одружився, отже є ще більший стимул до праці.

Він побував у таких ситуаціях, що більшості з нас і не снилися. Бог оберігав його і він повернувся додому, хоча на поклик Вітчизни знову готовий стати на її захист.

Зараз на темі Майдану та АТО багато хто робить собі піар – аж гидко дивитися. Показове одягання військової форми, показова «підтримка» влади, за якою насправді майже нуль, показова турбота про Батьківщину тих, хто насправді служить ворогу. А справжні герої мовчать, їх дуже важко розговорити. Вони зберігають військову таємницю, вони не вимагають для себе пільг чи преференцій, не думають про посвідчення учасників АТО, які, за певними даними, вже навіть продаються. Сотні, тисячі хлопців, таких як 26-річний Михайло Козар із Станилі, звершують свій святий обов’язок, свій героїчний подвиг, не очікуючи для себе нічого. Вони тільки очікують змін у державі, очікують справедливості та звершення тих постулатів, за які стояла Революція Гідності і які тепер треба відстоювати у війні із зовнішнім агресором. Та чи будуть ці зміни?

Володимир Ключак