Вона — мати Дрогобича. Вже у XII столітті прекрасну білу дрогобицьку сіль високо цінили по всій Галицькій і Київській Русі, на ринках Західної Європи.
У 1164 році, під час однієї з частих на Придністров’ї повеней, у ріці біля Удечева (Жидачева) втопилося понад 300 чоловік з-над Дніпра, які йшли із прикарпатською сіллю, — про це свідчать Воскресенський та Іпатіївський літописи. І загинули, певно, не тому, що не вміли плавати (принаймні усі), а тому, що жаль було розлучатися з ношею. Здолати таку далеку, повну небезпек дорогу (пізніше на Україні такі називалися чумаками), заплатили так дорого – і вертатися без нічого? А сіль у мішках намокала і тягнула на дно.
Так, хоча на Прикарпатті, крім Дрогобича, сіль добували ще в сусідніх Губичах, Тустановичах, Ясениці, Сільній, Іздебнику (Стебнику), в Старій Солі, все-одно це був рідкісний і дорогий продукт. І коли 1255 року князь Ізяслав посилав київського боярина Федора «ко Солем» (Іпатіївський літопис), то мусив відчутно потрясти казну. Пізніше далеко навкруг Дрогобича вози виробляли спеціально під мірку дрогобицької солі: стільки-то топок (форма зрізаного конуса) в довжину, стільки – у ширину і висоту. Вулиця Жупна у місті (солеварню з якогось часу стали називати жупою) була вимощена дерев’яними колодами, на мості через Побук (притока Тисмениці) за проїзд брали мито.
Дільниця навколо сільзаводу – Зваричі (від тих, що виварюють сіль) – найдавніша в Дрогобичі. Звідти починалося місто.
В свою чергу, дрогобицька солеварня – найстаріше, безперервно діюче на одному місці підприємство на Україні. Це завод – музей. Принцип виробництва за віки по суті не змінився: колись соляну ропу добували з колодязя руками, потім – кінним коловоротом, нині – електромеханізмом; ропа кипить у металевих черінях (чанах) – вода випаровується, сіль осідає.
Сьогодні солеварництво уже далеко не визначальна галузь промисловості Дрогобича, та на гербі міста, як колись, біліють у красивій симетрії дев’ять топок солі… Далі буде
Ви володієте цікавішою інформацією на тему, радо розмістимо її на ресурсі,