"Наша команда зробить максимум, щоб ресурс d-nk.com.ua став ДНК нашого краю"
Мы в Fb Мы в Tw  Мы в G+ Мы в Lj RSS стрічка
Будсервіс  

Дрогобиччина — новини краю

Інформаційний портал Дрогобицького району

Століття неволі

Огляньмося ще раз на княжі часи Дрогобича, особли­во на період Галицько-Волинського князівства. Упізна­ємо дрогобичан і під стягами Ярослава Осмомисла, що «подпер гори угорскиї своїми желізними полки» («Сло­во о полку Ігоревім»), і під стягами Данила Галицького – засновника Львова, великого патріота землі Русь­кої, видатного полководця, і в битві з татаро-монголами на Калці 1223 року, і в пізніших змагах з ордою. А як добре прислухатися, почуємо на дрогобицьких вулицях радість перемоги на полі Куликовому 1380 року – віс­ті про крах Золотої орди; герой тої битви, Дмитро Боброк, до речі, — з недалеких від Дрогобича, місць, із Бібрщини.

Як усюди й завжди: навіть звістці про волю, не те, що самій волі, на Прикарпатті сердечно раділи – інша річ, таких нагод історія давала небагато.

У 1339 (офіційно у 1387) році галицькі землі, а з ними й Дрогобич, надовго потрапили під владу фео­дальної королівської Польщі. Надовго, бо до 1772 року. Власне й після 1772-го, коли тут завладарювала цісар­ська Австрія (з 1867 року – Австро-Угорщина), приві­лейованим станом лишилося польське панство. По роз­паді Австро – Угорської імперії народилася, та недовго жила Західноукраїнська Народна Республіка. Недов­го, бо від 1 листопада 1918-го до середини 1919 року. Відтак на батьківщині Осмомисла – Данила Галицько­го знов запанувала польська держава. Аж у вересні 1939 року Наддністрянщина позбулася багатовікового польського ярма, насильницької полонізації. На жаль, на зміну прийшов новий окупаційний режим. Отака вона, хотілося б сказати «матінка», та скаже­мо «мачуха» — історія. Скільки ж то людей твоїх, Дрогобиче, страждальна Галицька земле, полягло за чужі інтереси, задля чужої слави ! Не в одній дрогобицькій хаті, зокрема, оплакували рідних, що не вернулися з-під Грюнвальда 1410 року. У Дрогобичі, як не дивно, можна побачити перший слов’янський пам’ятник полеглим у тій битві – це пів­денні двері костьолу.

А було так.

Горді тевтонські рицарі під Грюнвальдом принесли своїм противникам, польському королю Владиславу II Ягайлові і литовському князю Вітовту, два мечі й зая­вили: прийміть, щоб мали чим битися, і не зволікайте з битвою. Ягайло скипів, та його заспокоїв вірний воєво­да Ян Менжик, який і прийняв зухвалий дар. А коли польсько-литовське військо, в якому було багато українців, розбило тевтонську силу, король офірував ті мечі Менжику. Оскільки Менжик був завзятим гуситом (Яна Гуса страчено 1415 року, і дрогобичани, звичайно, знали про його страшну смерть), римо-католицьке духовенство не­забаром вижило воєводу з королівського двору. Ягайло, який до різних релігій і вірувань, у тім числі й до греко-католицизму, ставився терпимо, не лишив Женжика своєї дружби, і в 1422 році призначив його дрогобиць­ким війтом. У Дрогобичі ратник Грюнвальда спорудив собі дім на горбі, праворуч Побуку, — незабаром там виросло передмістя Війтівська гора. Давши гроші на мармурове оздоблення дверей костьолу, він звелів по боках вирізь­бити два свої незвичайні мечі. Під час оновлювальних робіт у 1791 році зображенням рукоять надали форми хрестів – як їх бачимо нині. Уже в нашому столітті біля костьолу спорудили ок­ремий пам’ятник Грюнвальдської битви. Була в місті й вулиця Грюнвальдська. Шкода, що нема вже ні того окремого пам’ятника, ні тієї вулиці. Своє, так би мовити, закріплення на українській зем­лі польські феодали почали з насадження костьолів. Відразу по приході до Дрогобича, вважають, у 1340 ро­ці, вони забрали під костьол найдавнішу у місті церкву Діви Марії (стояла на горбі, край вулиці Жупної), Ко­ролівським указом від 16 грудня 1392 року ухвалено бу­дівництво сучасного згадуваного костьолу. В тім указі Владислав Ягайло пообіцяв щорічно виділяти на будо­ву «6 куп грошей широких», а парафіяльному ксьондзу дозволив закласти «рибник» над потоком Побук (таки Побук, бо нині інколи пишуть: Серет) і дав йому на тимчасове помешкання так зване Медвеже дворище на Лішнянському передмісті (в XVI столітті тут збудували нову дерев’яну церкву Діви Марії, замінену 1850 року сучасною, мурованою). Навряд, чи довго допомагав король «6 купами гро­шей…» (за них можна було купити 300 центнерів жи­та) . Костьол в основному споруджувався на мозольні кошти дрогобичан. Аж до 1511 року тривало це тяжке будівництво, бо набіжать турки-татари, пограбують, по­руйнують, що можна, — і… починай знову. …Пізня осінь 1498 року. На Прикарпаття, як свідчить літописець, насунуло сімдесятитисячне турецько-татарське військо, «иже на­чаще около Днестру, около Галича, Жидачева, Дрогобича, Самбора огнем и мечем поплениша». …Весь Дрогобич тріщить у вогні, потопає в лементі, диких вояцьких криках, у брязкоті зброї. З церкви Юра (свято Юрія – храмове у Дрогобичі) сивобородий старець виніс ікону покровителя міста: «Святий Юрію Змієборче! Заступи, ізбав нас од лука­вого!». Не вимолив. Небагато після того нашестя лишилося в Дрогобичі людей, хат; а на порозі – зима. Згоріли тоді й три дро­гобицькі церкви: та, де був перший костьол (Діви Ма­рії), і Юра та Воздвиження (Чесного Хреста). А назва­на святоюрська ікона – чи не та то, котру не так дав­но знайдено у селі Станиля на Дрогобиччині? Церкви Юра та Воздвиження стояли обабіч солевар­ні. На тих же місцях у XVI столітті відроджено першу а в XVII – другу. Вони стоять і досі. Це чудові пам’ятки української церковної архітектури. Вони репродуковані в багатьох виданнях світу, про них пишуть ди­сертації, їх охоче малюють художники. Особливо неповторна церква Юра – справжня сим­фонія в дереві. Всередині по всій площині вона оздобле­на цінними малюнками на релігійні й частково світські теми, з використанням місцевого типажу й рослинного колориту. На початку XVIII століття на розі вулиць, що ведуть до Борислава й Трускавця, постала мурована церква Святої Трійці. При ній діяла так звана «нормальна шко­ла», що прийшла на зміну «братським школам» XVI— XVIII століть, хоч щодо широти й гуманності викладання зрівнятися з ними не змогла.

Безтурботний далекий турист у Дрогобичі ні-ні тай поцікавиться: чи було вам краще під Польщею, чи під Австрією? Хтось похопившись назве Австрію. Тільки хто хотів би, щоб йому побажали отого «під»? Кому було б мило бути слугою в рідній хаті? Хай не цілих шістсот — хоча б рік, два роки? І щоб йому твердили, що то не його земля, не його хата, що нема в нього ні мови, ні культури, ні історії ???

      Ви володієте цікавішою інформацією на тему, радо розмістимо її на ресурсі,
наша скринька: dnk-office@yandex.ua
Обов'язкові для заповнення - лише поле "Ім'я"

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован.