У всіх успішних країн є ідея, яка допомагає їм долати неприємності та перемагати суперників

Для чого існує держава? Мудрі люди кажуть, що і відповідь на це складне питання насправді може бути дуже простою: хороша держава існує, щоб реалізовувати свої національні ідеї. Щоб пояснити цю думку доступніше, давайте вдамося до певних спрощень. У США, наприклад, свято вірять, що живуть в країні, якій судилося змінити світ. Ізраїльтяни дотримуються концепції “божественного народу”. Німеччина чи Франція вважають своїм обов’язком бути локомотивами Европи. Навіть нещасні росіяни вважають, що “піднімаються з колін” – хоча роблять це вже сотні років.

Тобто у всіх більш чи менш успішних країн є стержень, ідея, які допомагають їм долати неприємності та перемагати суперників.

Україна ж за двадцять п’ять років незалежності так і не визначилася, задля чого існує. Лідери не можуть сформулювати простого пояснення, чому прості люди, прості українці, повинні вірити у краще, працювати задля цього і, головне, терпіти, якщо важко.

Ми ще якось намагаємось реагувати на пориви вітру, але і досі не спромоглися взяти в руки власні весла.
У чому ж суть національної ідеї як явища, котре приводить нації до тріумфу?
Чи конче потрібна така ідея сьогоднішній Україні? Що повинно лежати в її основі? Про це – у розмові з політологами Володимиром Сугурняком, Віталієм Шишкіним та Ігорем Золотаренком.

— Як би ви охарактеризували суть національної ідеї?

В. Сугурняк:
Національна ідея – це своєрідний сенс існування того чи іншого народу, держави. Це те, заради чого люди готові жертвувати – часом, грошима, вкладеними зусиллями, інколи й життям. Тобто держава формулює майбутній сенс для громадян.

Держава, яка не має такого сенсу, втрачає і майбутнє, і навіть сьогодення, їй просто не вистачає довіри громадян, щоб розвиватись далі.

Так, країна може жити без національної ідеї, але лише доки не зіштовхнеться з проблемами. Наприклад, доки була жива ідея комунізму, був живий і Радянський Союз. Коли ж ідеї не стало і прийшла криза, Союз розпався, бо в людей пропало бажання вкладатися в реалізацію ідеї. Натомість інші країни національна ідея вивела на цивілізаційні вершини.

— Ви про кого?

В. Шишкін:
Таких прикладів чимало. Один із них – Японія. Програвши у Другій світовій війні, вона вирішила перемогти в економіці. Конкурентоспроможність стала базисом національної ідеї цієї країни. Так із гаражів виросли такі всесвітні гіганти, як “Соні” чи “Тойота”. Ідеєю економічного зростання були одержимі і південні корейці, для котрих було критично важливо побудувати альтернативне КНДР процвітаюче суспільство. А національною ідеєю Ізраїлю було забезпечення безпеки та конкурентоздатності перед загрозою знищення арабським світом.

І. Золотаренко:
Є й інші позитивні приклади. Наприклад, національна ідея Швейцарії
це ідея союзу вільних людей. Рішення тут завжди ухвалювалися через референдуми, все вирішував народ. Ми можемо сказати, хто президент Франції чи США, але мало хто може назвати ім’я президента Швейцарії, бо він змінюється щороку. А в країні відбувається більше як триста референдумів на рік. І це показник того, що тут панує повна демократія.

Дуже виразну національну ідею мають США – “людина, яка зробила себе сама”. Якщо росіянин мріє знайти мільйон, то американець – заробити мільйон.

В. Сугурняк:
Навіть Росія завжди мала національну ідею: спершу це було “Москва – третій Рим”, потім комунізм, а нині вона знову позиціонує себе як “збирач земель” та “хранителька православ’я”.

— А в України за час неза¬лежності була хоч якась ідея?

В. Шишкін:
У нас були, так би мовити, недоідеї. Певний час Кучма втілював ідею “порядку та добробуту”. Однак при цьому суспільство не відчувало вільного зростання, натомість з’явився пресинг диктатури. Це призвело до “ситих протестів”, котрі привели до влади Ющенка.

Його ідеєю стало швидке формування української ідентичності, тотожної європейській, однак відсутність політичної волі поховала цю загалом непогану доктрину’. Про Януковича як носія національної ідеї говорити взагалі не доводиться.

І. Золотаренко:
Тобто національної ідеї, в її правильному розумінні, в України ніколи не було – частково через складну та важку історію, частково – через низький рівень громадянської свідомості. На початку 90-х ми намагалися щось нашвидкуруч зліпити, але не надто успішно. Сьогодні ж влада робить ставки на те, що нас ось-ось прийме в свої обійми Захід, дасть нам “план Маршалла”, нагодує, обі¬гріє і т.д.

— Може, це не так вже й погано у нашій ситуації?

В. Сугурняк:
Євросоюз протягом тридцяти років багато разів намагався радити іншим, як вирішувати кризи. Візьмімо, наприклад, балканську історію. Ті країни, які » не дослухались до порад Брюсселя, нині розвиваються цілком благополучно – Хорватія, Чорногорія, Македонія. А ті, котрі дотримуються дорожньої карти ЄС, як от Боснія та Герцеговина, плентаються в них у хвості.

Наївно сподіватись, що національну ідею чи державну доктрину напишуть нам добрі дядьки на Заході й вона, як манна небесна, впаде до наших ніг безплатно і назавжди. Це повинно бути творінням лише наших, українських рук.

— То якою могла би бути наша національна ідея?

В. Шишкін:
Для початку ми мусимо дати самі собі відповідь на низку запитань. Ким ми, українці XXI століття себе бачимо: слов’янами, заробітчанами, православними, католиками, бідними родичами європейців, гордими аграріями тощо? У чому має полягати наш головний інтерес – у свободі переміщення Європою, матеріальному добробуті, почутті безпеки, гарантії зайнятості?

Отримавши відповіді на ці та багато інших питань, ми зможемо виокремити стратегічну суть нашої національної ідеї.

— В чому вона може полягати?

І. Золотаренко:
Для початку давайте визначимось, чого там бути не повинно. Як на мене, то насамперед ми повинні відмовитись від усіляких проявів “шароварщини”, які нав’язують нам стереотип українців винятково як нації гордих та волелюбних хліборобів. Настав час переосмислити місце України та її економічного потенціалу в сучасному світі. Мусимо перестати згадувати своє аграрне минуле “житниці Європи” як колонії різних імперій, відмовившись від шкідливих ідей суто аграрного мабутнього України.

В. Шишкін:
Умовно кажучи, її можна назвати “Українське диво”, а головною ідеєю – швидке досягнення високого добробуту для найширшого кола людей.

— А хіба якийсь народ не хотів би мати добробуту для всіх? У чому ж тоді наша оригінальність?

В. Сугурняк:
Україні настав час ставити дуже сміливі та амбітні цілі й окреслювати жорсткі рамки для їх досягнення. Наприклад – досягнути середньої тривалості життя в країні до 90 чи 100 років. Або наздогнати за рівнем добробуту Польщу чи інші країни Східної Європи за десять років. І це реально, якшо діяти рішуче й ефективно. Лише такі сміливі, на перший погляд навіть утопічні проекти, можуть тягнути на ранг національної ідеї, котра запалить і об’єднає весь народ, витягнувши його з історичної канави та забезпечивши гідне місце під сонцем.

— Але чи не буде це дійсно черговою утопією?

І. Золотаренко:
Якби, наприклад, лідер Сингапуру на початку свого шляху описав країну мрію, яку він хоче побудувати, більшість сміливо назвала би його психом. Бо це була на той момент одна з найкорумпованіших країн “третього світу”, і ніхто не вірив, що це може змінитись. Але вже за одне покоління ця казка відбулася, Сингапур став на рівень Швейцарії чи Канади. Зважте, це в маленькій країні, де майже усе – привізне. А Україна дійсно навіть сьогодні має величезні ресурси. І Україна може за одне покоління стати першокласною країною.

Завдання справжнього лідера країни – запропонувати мрію, за якою люди будуть готові йти хоч на край світу. Усі – і чиновники, і прості люди – повинні чітко розуміти, куди йдемо, і бачити результат на горизонті. А це розуміння, власне, і є національною ідеєю. Як говорив Сенека, корабель без цілі нікуди не допливе. Зневірене суспільство можна оживити лише дуже сміливою метою.

Юрій ГРИЦИК

ДО РЕЧІ
Як свідчить соціологія, понад 40 відсотків українців не можуть відповісти на запитання, у чому полягає національна ідея України. 12 відсотків розуміють національну ідею як єдність усіх регіонів України, 6 відсотків визначають її як подолання бідності. Патріотизм і зростання національної самоідентифікації є національною ідеєю для 6 відсотків українців, збереження незалежності та територіальної цілісності – для 5 відсотків. Культурно-історичне і мовне визначення національної ідеї підтримує 3 відсотки українців. Майже кожен п’ятий опитаний вважає, що в Україні немає національної ідеї.