… де той благодатний травневий дощ? І так само, як нині, набігала хмара, прокочувався грім – і раділа земна природа весняній купелі.
Чим щедріше родив житній, ячмінний колос (пшениця тут не велася), тим дзвінкіші були обжинки, тим частіше на людських подвір’ях глухо перекликалися ціпи. Ударить бич – коротка частина ціпа (било, бияк) по снопові – і бризне сніп золотим дощем. І він того бича могла постати назва населення. Предки-русичі, які заснували Бич (Підкарпаття тоді належало до Київської Русі), були язичниками. Вірили в добрих і злих духів, поклонялися богам сонця і місяця, вітру й води. В ніч на Івана Купала ходили шукати цвіт папороті, вірячи, що хто заволодіє таким цвітом, довідається, про що говорять птахи і звірі, шепчуться дерева і трави.
Як затишно мало житися душам померлих родичів у дрімучих прикарпатських лісах, на гіллях багатовікових дубів; який простір для русалчиних ігор відкривався на навколишніх лугах та полянах!
Багатьох богів ушановували наші предки, але найбільше – бога грому та блискавки Перуна. Ніхто не міг зрівнятися з ним силою, могутністю. Сонце гинуло в мряці ночі, вогонь поступався своєю владою воді – блискавка ж ніколи ні перед ким не скорялась. І не було від неї рятунку. Якщо Перун гнівався – вмить згоряли від його караючої руки житла, гинули люди. Але, як Перун був лагідний, то міг обдарувати землю довгожданим щедрим дощем. Велика була його влада. По всій слов’янській землі стояли кам’яні й дерев’яні ідоли Перуну, перед якими в молитвах просили милості й захисту русичі.
Коли на Русі запроваджували християнство, язичники, як відомо, чинили опір. Усяка нова віра утверджується в герці з попередньою. У Києві найбільш затятих язичників князь Володимир велів прив’язати до кінських хвостів і волочити по полю. Щось подібне було і на Підкарпатті. Тоді Бич устами жерців поставив хрестителям умову: ми приймемо християнство, але дайте слово, що не будете знущатися з нашого божка (ідола). Ті подумали: а що нам коштує? – це краще, ніж безглуздо боротися із співвітчизниками. І коли на місці поганського капища будували церкву, у стіну вмурували голову, долоню й стопу цього божка. Згодом, зі зруйнуванню церкви, те саме, вже, мабуть, не відаючи що воно й до чого – скоріше задля традиції – зробили поляки, будуючи костьол і сьогодні кожного, хто( проходить повз готичну споруду костьолу в Дрогобичі подивляють загадкові атрибути в стіні, на майже двадцятиметровій висоті: голова у химерному ковпаку, долоня, стопа. Це залишки давнього ідола, язичницької культури наших предків.
Волею обставин, Дрогобич нині не може похвалитися старішою будівлею, ніж згаданий костьол XIV – Х\ століть. Майже повністю в давнину дерев’яне, місто, особливо у результаті ворожих нападів, не раз зазнавало страшних пожеж.
Про це – інша легенда.
Наче сарана, напала на Бич орда. На чолі її – вирлоокий, зі страшними іклами, череватий хан Буняк Шолудивий. Героїчно билися русичі-прикарпатці: кожен із них – ратай чи ремісник – був мужнім воїном-захисником. Після нерівного змагання в чистім полі зачинили за собою браму фортеці і вже оборонялися з-за валів. Бич був водночас фортецею: довкола – широкий рів з водою, земляний насип, а на ньому – дубовий частокіл.
Не покладаючись більше на силу, ординці вдалися до хитрості. Ми здолали б вас, кажуть, облогою, та нам час повертатися: як дасте невелику данину – по голубові й горобцю від двору – ми відступимо.
Здивувалися у фортеці такій забаганці, та не було іншої ради, як виконати її, Однак ворог відступив лиш за найближчі горби. Дочекавшись ночі, коли втомлена боєм фортеця заснула, він прив’язав птаству до ніг тліючі губки і відпустив до гнізд. Запалав Бич, як смолоскип. І не встигли гасити, бо наспіли ординці і криваво докінчили оргію.
Мало хто із нещасних в суматосі урятувався. Кожен втікач поспішив заховатися в недалекій, неприступній на гірських скелях, фортеці Тустань.
Як тільки ординці вибралися з краю, вчорашні утікачі заснували Другий Бич – правда, не на згарищі, а по другий бік Тисмениці, де вже давно відкрили солоні джерела, з них навчилися Добувати сіль. Незабаром назву почали вимовляти скорочено: Другобич. Звідти сучасна форма – Дрогобич.
За легендою, тими ординцями були татари. Але Буняк (Боняк), прозваний у народі шолудивим (плішивим), — хан половецький. Він згадується у літописі під 1096 — 1109 роками. Оскільки татаро-монголи прийшли на Прикарпаття пізніше і свавільничали тут довше, то історичне зло у народній пам’яті асоціювалося передусім з ними. Маємо, отже, у легенді часове зміщення.
Поза тим легенда звучить правдиво. Вона записана ще на початку 1840-х років, причому від людини, що пам’ятала XVIII століття. Тоді ще не було такого огрому інформації на людський мозок, людина нерідко народжувалася й помирала, не будучи далі горизонту, то ж легенди, перекази передавалися від покоління до покоління більш-менш точно, вони не швидко «вивітрювалися»,
Таким чином, якщо спалили Бич половці, то було це, найімовірніше, в 1097 – 1098 роках, за князювання на прикарпатських землях Володаря Ростиславича. Із Буняком (Боняком), до речі, зв’язана в Іпатіївському літописі перша згадка про місто (нині село) Потелич, віддалене на якихось півтораста кілометрів від поселення на Тисмениці.
Найранішу письмову згадку про Дрогобич знайдено у львівському міському акті від 6 листопада 1387 року. Львова, між іншим, ще не було на світі, коли Дрогобич мав широку славу як центр солеваріння.
Очевидно, Дрогобичу не менше тисячі років – і про це писалося вже раніше. Оскільки ж достовірні документи про його заснування (як і про його назву) згоріли в горнилі епох, вирішено відзначити йому 900-річчя. Що ж, хай і так: може, колись історія офіційно додасть ще століття, як додала недавно Києву? Це в усякому разі краще, ніж офіційне віднімання (було ж таке: в 1872 році відсвяткували 1000-літній ювілей міста Оксфорда, а в 1949-му довелось відзначати… 700-річний).
Ви володієте цікавішою інформацією на тему, радо розмістимо її на ресурсі,