І стала синагога ближчою до Бога

Цей чоловік здивував мене. А потім зацікавив. Він прийшов із літнього дощу і приніс у мій кабінет його запахи. Запахи зігрітого асфальту, щедро зрошеної трави та ще чогось невловимого, яке відбувається у спекотний день, коли раптово йде «сліпий» дощ.

На незнайомцеві був реглан брунатного кольору та фетровий вицвілий капелюх із широкими крисами. Але не вбрання чоловіка впадало в очі. У руках він тримав чималого шкіряного портфеля та велику парасолю із різьбленою дерев’яною ручкою. Якимось дивом та парасоля здавалася абсолютно сухою. Незнайомець зняв капелюха, злегка вклонився і подав мені руку:«Валер’ян!». Я відчув міцний потиск дужої долоні і також назвав своє ім’я. Запросив несподіваного гостя сісти в крісло біля гостинного столика. Сів навпроти. Мимоволі звернув увагу на ретельно зав’язану краватку. Правда, час її не пожалів, як і комір та манжети світлої сорочки…

Валер’ян енергійно клацнув замками портфеля і витягнув з нього декілька товстих паперових канцелярських папок із написами фломастером. Розмову почав російською, стверджуючи, що знає чим я займаюся та має декілька цікавих пропозицій. Під час своєї короткої промови протягнув мені товстий фоліант – книгу.

— Это вам, Александр Васильевич, — промовив гість. – я знаю, что вы интересуетесь подобными книгами.

Я узяв книгу у руки: Джо Фрезер «Золотая ветвь»! Чудова книга! На моє німе запитання відповів: «Буду рад, если в вашей уникальной библиотеке и для меня найдется интересная книга». Я попросив свою помічницю зробити нам дві склянки чаю. «Китайского зеленого, если можно», — попросив співрозмовник. Ми мовчки пили запашний чай. Була та тиша, що викликає взаємну довіру та спокій. Валер’ян запропонував мені декілька проектів промоції Трускавця, але відразу ж помітив, що мене мало цікавить ця тема. Тож миттєво зорієнтувався і рішуче заявив: «А теперь, специально для вас, Александр Васильевич, интереснейшая тема- Дрогобычская синагога!». Він зауважив мій неприхований подив. «Да-да. Вот такой когда-то она была»- і протягнув мені фото. На світлині, датованій 1915 роком, була синагога. Ошатна та добре збережена. Я ж пам’ятав її, як склад для різного непотрібу та меблеву крамницю.

Свого часу, працюючи комерційним директором спільного підприємства (СРСР-ФРН, фірма «WIRT») я вирішив зробити нашим німецьким партнерам унікальний подарунок – малюнки із видами Дрогобича. Перед цим на виставці в Ізмайлово я познайомився з талановитим естонським художником Валерієм Соппом. Він подарував мені книгу Чингіза Айтматова, «Вовчиця», зі своїми малюнками – офортами. Потім ми стали друзями і 1990 року Валерій був моїм бажаним гостем. За тиждень він виходив усі вулички міста і намалював чудові офорти. На одному з них була й синагога. Такою її побачив тоді художник. Світлою. Я розповів цю історію своєму новому знайомому і він щиро посміхнувся: «На ловца и зверь бежит…». Однак я не міг більше спілкуватися із цікавим гостем, бо на той час мав заплановану важливу зустріч. Чоловік залишив мені одну із своїх папок- з матеріалами по синагозі. Знову міцно потис мені руку і пішов геть. У якусь мить його силует появився у дверному отворі, що освітлювало яскраве сонце: довгий плащ, крислатий капелюх, велика парасоля. Неначе до мене завітав гість із минулого століття…

Те літо 2003 року принесло мені запалення легенів і я якийсь час провів у лікарні. Там і вичитав усе, що було у папці «про синагогу». В тому числі й книжечку «Дрогобич» видану 1920 року. Ще одну таку ж книгу я бачив у Яші Гольберга, з яким ми дружили на «літературній ниві». А ще якось Яків запросив мене на риболовлю на озеро в Унятичах і я його подивував свої рецептом юшки із риби.

…У телефонній слухавці почулося мелодійне жіноче контральто: «Могу я услышать Александра Маглену?», — з таким собі одеським акцентом. З таким же акцентом, — бо хтось мене явно розігрує!, — відповідаю: « А таки да, вы его уже слышите!»
Меня зовут Ада и я представляю телеканал N из Хайфы. Наша телегруппа сейчас находится в Трускавце. Не могли бы мы с вами встретиться в удобное для вас время, господин Маглена?

Да, почему бы нам и не встретиться, -відповідаю, а сам роблю спроби розпізнати цей голос. Він мені зовсім незнайомий.

-Вам удобно будет, если мы сегодня к вам подъедем к четырнадцати часам, господин Маглена? – запитує незнайомка Ада.

Кажу таємничій жінці: «Ну если вам удобно , то и мне удобно,» а сам подумки «чи ж ви насправді приїдете, чи потім хтось із моїх друзів чоловіків сміятиметься у слухавку: «Як ми тебе розвели?!». Кладу слухавку. Цю розмову чують четверо моїх співробітників, однак я не помічаю за жодним якоїсь найменшої посмішки. Значить «зрадник» не серед своїх. Ну що ж, подивимося, хто ж ці «телевізійники з Хайфи»! Інтрига триває, аж допоки за вікном рівно о 14.00 не зупиняється автівка. З неї виходить жінка та двоє чоловіків. Один несе велику валізу.

Делегація прямує до наших дверей і незабаром їх кроки чутно у довгому напівтемному коридорі. Гості входять до офісу: молода вродлива жінка та двоє кремезних чоловіків. Вона рішуче протягує мені тендітну руку. Ми вітаємося. Вона-українською, правда, з відчутним акцентом. Потім дістає візитівку. Обмінюємося візитівками. Читаю: дикторка каналу N . Хайфа, і відповідні реквізити. Розумію, що все «по-дорослому»…

-Мы бы хотели с вами, господин Маглена,- перебиваю її «Можно просто, — Александр»,- хорошо, Александр,- продовжує жінка, — поговорить о судьбе дрогобычской синагоги. Она ведь уникальна, не так ли?». Погоджуюся з цим твердженням. Тим часом один із чоловіків розпаковує валізу та дістає різноманітне телевізійне начиння: камеру, триногу , мікрофони і таке інше.

— Мы хотим записать с вами, Александр, интервью. Вы согласны? Есть возможность ее, синагогу, реставрировать при поддержке международных доноров и меценатов. Вы ведь занимаетесь подобной деятельностью?

Відповідаю ствердно, а потім запитую, хто мене їм рекомендував. Відповідає, чи мені щось говорить прізвище Гефтерман. Кажу, що колись ми працювали на одній території, обмінювалися книжками та спілкувалися. Ось Сашко мене й порекомендував, бо він добрий знайомий Ади, батьки якої свого часу виїхали з екс-Союзу до Ізраїлю. Чому Олександр саме мене запропонував – не відаю. Розмовляємо вже майже півгодини. Оператор працює фахово, його майже непомітно, ще один чоловік працює з другою камерою. Дублів немає. Пропоную зробити перерву і частую гостей чаєм та кавою. Потім відверто кажу Аді, що я не єврей і не представляю цю невелику громаду міста. Вона мене заспокоює, що це не так важливо, головне, що мені відома ця проблема і я маю успішний досвід отримання та прозорого використання грантових коштів. Та я пропоную інший варіант.

Виходжу у сусідній кабінет і телефоную своєму давньому другу Хосе Турчику. Розповідаю йому ситуацію. Той щиро сміється: «А що ж ти хочеш, Олександр, як пів Дрогобичча вважає тебе євреєм. Або погоджуйся, або когось пропонуй замість себе. Тільки прошу – не мене, з мене вистачить Міжнародної Амністії». Кажу Хосе, що можу запропонувати Віктора Вексельберга. Знаю того особисто, колись познайомився з ним на дні народження його матері і був щиро вражений віршом, якого той написав на честь своєї матері. Хосе мовчить якусь мить, а потім запитує, як давно це було. Кажу, що ще 1982 року. Хосе зітхає і каже: «Олександр, до ЦЬОГО Вексельберга ти вже не достукаєшся. Якщо ти кажеш, що маєш другу кандидатуру, нашого спільного знайомого, Яші Гольберга, то так і зроби. Він тебе не підведе». Телефоную Якову, коротко розповідаю проблему, той погоджується, аби я дав його контакти гостям з Ізраїлю.

Гості збирають своє начиння. Щиро прощаємося. Проводжаю їх до автівки. І в цю мить у дворі появляється Валер’ян. Вітається з усіма і йде до офісу. Застаю його з візитівкою Ади в руках. «Я так и знал! — вигукує чоловік-вы таки еврей! А я все думаю – как? Такой умный, — и не еврей?!». Тривала німа сцена. Чую, як за дверима голосно регочуть мої друзі по роботі.
Через певний час отримую мейла від Ади. Вона дякує мені за інтерв’ю, що вийшло в ізраїльському телеефірі та запитує, чи я співпрацюю із Яковом Гольбергом. Заперечую, мовляв, маю пильні справи, а вона радить це зробити. Та свої справи так і не дають мені скористатися порадою цієї гарної та розумної жінки. Помічаю, що синагогу починають ремонтувати. Зникли завали сміття з її подвір’я, потім змінився фасад. Тепер синагогу не впізнати.

Якось мені зателефонував один з моїх колишніх працівників і запитав, чому мене не було на урочистому відкритті синагоги, ви ж бо, мовляв, доклалися, до її порятунку. Ну що на це скажеш? Хіба що згадати жарт Хосе Турчика про те, що «пів Дрогобича вважає тебе євреєм». Добитися, аби й решта дрогобичан так вважала?…
P.S. Написав це, як одну зі сторінок своєї нової книги «Колесо колізій». Видалося, що все схоже на певну колізію. А вам, шановні читачі?

Олександр Магльона

      Ви володієте цікавішою інформацією на тему, радо розмістимо її на ресурсі,
наша скринька: 2drogobych@gmail.com

Copyright © 2024. Дрогобиччина - новини краю . Редакція сайту не завжди поділяє погляди авторів та не несе відповідальності за зміст і достовірність інформації