Волейболіст зі Стебника не повернувся в Україну після матчу в Бельгії - ЗМІ
В боях за Україну загинув Яськів Андрій з Борислава
В Меденичах знайшли у водоймі мертвого чоловіка (Фото)
13 га лісу біля Дрогобича повернуто у державну власність
Зустріч полеглого Героя Петра Кобриновича з Дрогобича відбудеться 22 листопада
Коли вперше почув термін «м’яка сила», то чомусь подумав про жіночі руки. І взагалі, — про жінок. „Коли в оселі стає важко, звертаються до жінки”. Ці слова, сказані більше ніж сто років назад М. Реріхом, сьогодні особливо актуальні.Життя сучасного громадянського суспільства вкрай складне і напружене. В ньому відбуваються великі зміни, творяться глобальні процеси, відповідно при цьому вони набувають нових властивостей. Свого роду йде перевірка суспільства на готовність створення нових моделей життя, взаємодії і взаємовідносин. Це прямою мірою стосується й Дрогобиччини, — Франкового краю.
М’якою силою називають культуру народу. Його історичну та культурну спадщину. Вміння бути толерантними, — розуміти іншого. Деколи це ще називають гуманітарною сферою. «М’якою силою», насамперед має перейматися еліта. І тут мушу самого себе цитувати. По-перше, вони ( еліти, — О.М.) повинні мати здібності формувати базові цінності і доносити їх безпосередньо до Суверена — народу України. При цьому вони не повинні стати жертвами політико-історичних коньюктур, бо мають відверто та відповідально пропонувати шляхи історичного розвитку для суспільства та своєї держави. Еліта не може не мати національних ознак — космополіти розбудовують світ. Ми ж говоримо про дорогу кожному з нас Батьківщину. Виключаю націоналізм, як рушійну силу будь-яких позитивних змін. Надзвичайно велика роль еліт у формуванні стратегічних напрямків розвитку країни, постійної присутності у цьому довготривалому процесі. Що однозначно унеможливлює місію так званої політичної еліти творити майбутнє країни. Бо наші політики — халіфи на один чи два виборчі «сезони». На більше у них не вистачає нервів — треба «рвати кігті», бо хтось на завтра може спитати — звідки раптові статки, маєтки, брутальна розкіш, вседозволеність діточок та онуків?
По-друге, еліта має бути чітко співвідносна до стану свого народу. Який він зараз є — відомо кожному. Відсутність саме такої еліти ставить мою країну у ряд 3-4 сортних держав, які не мають жодної ваги на впливових картах-розкладах світу. Розповіді про месіанство українського народу, унікальне географічне розташування України — байки шулерів, що в цей час краплять свої карти. Аби вкотре урвати для себе тепле місце в системах правління. Немає еліти — немає базових посилів до народу щодо його устремлінь та прагнень, які не лише пов’язані із матеріальним добробутом, як одним із чинників розвинутого суспільства. Навпаки, йде незворотна деградація загальнолюдських цінностей — ми втрачаємо потенціал майбутнього — молодь. Молодь, яка цинічно називає себе гарматним м’ясом виборів…І це, як на мене, гірка правда.
По-третє, поки що маємо псевдоеліти — політиків, олігархів та армію чиновників. Вони себе і називають і рахують елітою. Та чи співвідносні вони до пересічних громадян? Ні! Вони лише користаються українськими паспортами, аби полегшити підхід до різноманітних годівниць. Сповідують вони не зрозумілі нікому цінності. За великим рахунком — чужі вони у Старому та Новому Світі. Ані президент ані теперішня «змінена»Верховна Рада не мають впливів на історичні надбання поза термінами своїх повноважень — це під силу лише отій еліті, якої, на жаль, поки що не знаходить автор цих рядків. Не стверджую у її абсолютній відсутності, але те, як ми зараз живемо, плюндруючи минуле та не будуючи майбутнє — не дає приводу до оптимістичного настрою. І це — попри «природній цинізм» автора цих рядків, який негідним людям просто не подає руки для привітання. Звичайно, були шанси у наших політиків увійти частково до національної еліти. Перше скликання парламенту за своїми інтелектуальними, культурними, фаховими та освітніми показниками було на десять голів вище від теперішнього скликання «кнопкодавів». Де ті швидкі тепер?…
Ми втрачаємо наші найкращі традиції, і не робимо жодних цивілізаційних кроків, аби народити щось своє, самобутнє. Прагнемо різних інтеграцій — не боячись прямих загроз розчинення без будь-якого залишку самоідентифікації наших дітей та онуків. Бо знову ж, немає її, еліти! Де сьогодні проходять будь-які дискусії , дискусії еліт? На телешоу , де це просто неможливо. Читання книг — поза всілякою критикою. Про свій «елітний статус» амбіційно заявляють освітянські чиновники, професори, академіки тощо. І зовсім не ті, котрі щоденною працею формують конкурентноздатну українську молодь. Тому й реформи самозваних «елітян» спрямовані на повну залежність від структур влади. І тут повертаємося до початку нашої розмови: а влада — хто?
Зрозуміло, що перспективна освіта — незалежна освіта. Так, саме освітяни повинні формувати оту «м’яку силу». Яка потім, мужніючи та підростаючи, стає і твердою силою, — нашими захисникамим та оберігачами. Однак наші освітяни усі 25 років незалежності знаходяться у зоні турбулентності: приходять і відходять чиновники та міністри, — невігласи та бездари, котрі користаються відсутністю ідеологічної розбудови країни. Тож будують свою «культурну та освітню ідеологію», — страшну у своєму невігластві та нерозумінні майбутнього розвитку. Це спостерігається у всіх без виключення урядах. При всіх гарантах.Бо бачили ми нездар-міністрів при Ющенко, — співачку, що руйнувала кіностудію імені Олександра Довженка, скрипаля, — при втікачі Януковичу, всі таланти якого звелися до потішання Папи Віті. Звиклись із ганьбою, що найбільші концертні зали окупував такий собі «орел у кропиві», ректор і нардеп Михайло Поплавський, який безсоромно сьогодні постачає «м’ясо для екскортів», — вродливих та не дуже цнотливих дівчат та юнаків.
Ген-ген отой погук бездарності докотився і до Дрогобича. Позаяк при жодному із міських голів не пошановувалися люди, що мали самостійний , творчий та незалежний погляд на розвиток полікультурного Дрогобича. Якийсь час імітував культурний розвій такий собі «журналіст», секретар міської ради добродій Метик. Виступав перед священниками, ходив на якісь урочистості. І все. Його правою рукою був незмінний очільник міських освітян добродій Сушко. Для якого найважчою і в подальшому найприбутковішою наукою стало вивчення процедури проведення тендерів, звідки примудрився наносити астрономічні збитки бюджету міста. Які тепер вже всі називають відкатами. Чи за таких умов вчительство могло бути незалежним та творчим? Запитання риторичне. На жаль, немає свого особистого бачення гуманітарного розвитку міста і нинішній голова Тарас Кучма. Подейкують, що йому «розплющити очі» на проблеми заважають його радники. Можливо, це так і є насправді. Позаяк чомусь лише пан Тарас домігся вражаючого результату, — бойкоту від місцевих акул пера та шакалів клавіатури. Сумнівне, як на мене, досягнення.
М’яка сила має здатність вирішувати найгостріші з проблем. Позаяк всесвітня історія і культура є дуже взаємозалежними. Навіть взаємооберігаючими. Чи не маємо ми сьогодні війну через те, що роками не хотіли, не вміли і не прагнули розуміти ІНШОГО? Не хочемо цього й сьогодні, по жертвах Майдану, Небесної сотні, тисячах загиблих, поранених та щезлих безвісти в «АТО». Ані в стольному граді Києві, ані в Дрогобичі, який тишком перестали величати «королівським містом». Бо правлять тут не «королі», котрі відчувають свою відповідальність за стан речей, у тому числі й у культурній сфері життя громади, а швидше, ті ж «халіфи на годину», що в силу різних обставин посіли владні крісла. І вмить забули хто вони, з якого роду –племені. І в чиїх руках має бути«м’яка сила». Мусимо їм нагадувати про це, бо поки що йдемо дорогою втрат та манівців. Негідно розбазарюємо і тверду і м’яку силу. Наше майбутнє.
Олександр Магльона
На світлині: метаморфози Дрогобича гуманітарного
