Волейболіст зі Стебника не повернувся в Україну після матчу в Бельгії - ЗМІ
В боях за Україну загинув Яськів Андрій з Борислава
В Меденичах знайшли у водоймі мертвого чоловіка (Фото)
13 га лісу біля Дрогобича повернуто у державну власність
Зустріч полеглого Героя Петра Кобриновича з Дрогобича відбудеться 22 листопада
Щоразу, згадуючи це село, немов поринаю у світле та щасливе дитинствоІз яскравими веселковими калейдоскопами у теплий літній дощ, із запахами сіна та велетенських куль перекотиполя. І звичайно, із гордим Дністром-Тірасом, у який неквапно збігала невелика річка Калюс. Цю місцину колись знайшли подорожуючі греки, а задовго до них, неподалік села Гаряченці була тисячолітня стоянка прадавніх людей. Можливо, найдавніше в Україні поселення Homo Sapiens, хоча тепер і воно стало дном Дністровського моря, як і решта сто сіл та селищ, що потрапили під затоплення при будівництві Новодністровської ГРЕС.
Будуючи своє князівство та дбаючи про його безпеку, князь Данило Галицький 1240 року здійснив поїздку до Бакоти і Каліуса, щоб «оуставити землю», тобто «приписати» цю територію до своїх володінь. Перша згадка про Калюс датована у літописах з 1144 року, як територія Пониззя, потім Поділля. Це було на той час містечко, що слугувало майданчиком жвавих торгівельних обмінів та купецьких шляхів. Приваблювало воно й орди завойовників та різних зайд. Таким завойовником був татаро-монгольський воєвода Бурундай, що 1260 року наслав на поселення два тумени татарських лучників, що спалили село, городище та майже повністю знищили їх мешканців.
Але життя містечка завирувало, коли була створена досить велика єврейська община. Вона теж частково була знищена у ході польсько-турецької війни. Та вже 1887 року тут мешкало 1990 євреїв,-62,6% від загальної кількості мешканців. Однак 1919 року містечко знову пережило кривавий погром, що вчинили вояки Добровольчої армії, які йшли Калюсом, переправлятися через Дністер паромом в селі Непоротів, тікаючи до Румунії.
Наступна хвиля окупантів прийшла у спекотному 1941-му. Це був спецбатальйон румунів, що мав секретне завдання від свого кондукатора Йона Віктора Антонеску: зібрати увесь урожай тютюну, елітне насіння якого було надзвичайно цінним, та випалити всі плантації, де він вирощувався. Так і було зроблено.
Більш страшний слід по собі залишив каральний батальйон спецпідрозділу СС ( зондеркоманда, що за два місяці зорганізувала у містечку роту поліцаїв, — понад 50 осіб). На той час у містечку проживало майже одна тисяча євреїв. Працювала велика тютюнова фабрика, яку пізніше демонтували та перевезли в місто Кам’янець-Подільський ( 80 км від Калюса) Це, власне, була унікальна єврейська національна сільська рада Новоушицького району. Єдина, з таким статусом в Україні. Позаяк ще 1809 року тут запрацювала сучасна на той час єврейська типографія, що наступного, 1810 року, видала у світ першу друковану книгу. Нагадаю читачеві, що в цей час Наполеон Бонапарт лише підкорював Європу. А в Калюсі вже діяло 4 (!) синагоги, 3 аптеки, 3 лісових склади, 9 крамниць, працював найбільш потужний у губернії млин. Община також побудувала велику лікарню ( на 20 ліжко-місць, нечувана на той час розкіш-О.М.). Звісна річ, першим, головним лікарем був єврей-медик. До калюської середньої школи, де вчилося близько 500 учнів ( 4 приміщення різних рівнів освіти у різних кутках села та гуртожиток) ходили учні із шести сіл регіону: Гаряченці, Рудківці, Куражин, Малий та Великий Берег, Хребтіїв.
Трагедія, що розігралася вранці 20 липня 1942 року затьмарила всі криваві події в історії Калюса. Зондеркоманда СС та місцеві поліцаї зганяли всіх євреїв, обіцяючи, що їх переведуть у гетто в Нову Ушицю. Повели в поле, де біля села Малий Берег був крутий яр. Там розстріляли 850 людей: літніх, молодих та немовлят. 240 єврейських сімей знайшли в тій страшній місцині свій останній притулок.
Вижили випадково лише двоє: Борух та Рахель. Вони прожили все життя в селі, вдочеривши маленьку дівчинку Надю, що від стресу під час розстрілу стала німою. Потім, коли почалося виселення для затоплення, переїхали до Нової Ушиці ( 27 км від Калюса). Автор цих рядків, коли навчався в Хмельницькому інституті, не раз заїжджав до цих милих стареньких людей, які в Калюсі були нашими добрими сусідами. Ці зустрічі завжди були дуже хвилюючими. Вони добре пам’ятали історію, що у 1944 році трапилася із моєю тіткою Вірою, що жили в селі Заміхів ( 5 км від Нової Ушиці). Там, в Новій Ушиці в тому далекому році проводили колону німецьких полонених, — виснажених, обдертих та голодних. Тітка, якій тоді було 14 років раптом кинула із натовпу в колону буханець чорного хліба. Його підхопив хтось із німців. За цей вчинок тоді можна було надовго потрапити в сибірські табори і там згинути. Та у неї всі в сім”ї, в тому числі й мій батько Василь, були на фронті.
А вже 1990 року до Нової Ушиці прибули дві величезні вантажівки із Німеччини. Із невживаним одягом, продуктами харчування та медикаментами. Виявилося, що молодий полонений, якому дісталася ота буханка хліба, вижив, став бургомістром невеликого містечка і зрештою розшукав Нову Ушицю на карті своєї війни та миру. Ще декілька років поспіль приїжджали подібні грузи. Німці навчили кількох лікарів у Німеччині, надали сучасне обладнання для стоматологічного кабінету, організували недільну школу з вивчення німецької мови. Мені довелося лише раз зустрітися з тим колишнім полоненим. Це був уже літній чоловік, який сказав, що він є у неоплатному боргу перед цими людьми…
Сьогодні на березі Дністра-Тіраса стоїть скромний пам’ятник. Його 1978 року поставив власним коштом ще один калюський єврей Мойше Рехтман ( він без зірки Давида і російською мовою, такі були часи, — О.М.). У той страшний день він гостював у свого дядька у Новій Ушиці і тому залишився живим. Потім виїхав до США, де написав книгу про ту страшну трагедію.
У селі, Калюс де я навчався і виріс, при школі було створено великий краєзнавчий музей. Скільки там було знаряддя лише зі прадавньої стоянки! Воно могло скласти гордість будь-якого національного музею світу. Однак не було згадки про ці сторінки історії села. До сих пір не знаю, як таке могло бути…
На початку двадцятого століття до свого родового маєтку у містечку Калюс приїхав на відпочинок Оскар Петрович Патон, колишній консул Російської імперії у Франції. По службі він знайшов надзвичайно мальовниче місце для родового замку, висадив там унікальні породи дерев із усіх усюд. З роками цей парк став розкішним, доглянутим лісом. А ще із Північної Канади поміщик завіз 50 саджанців корабельної сосни. Вони виросли у висоту більш аніж на 40 метрів. Жодна не була зрізана аж жо моменту затоплення села. Це був батько нашого знаменитого вченого, академіка Євгена Патона.
Сьогодні цей водний трикутник, де на глибині понад 60 метрів спить містечко-село Калюс, належить одразу трьом областям, -Хмельницькій, Чернівецькій та Вінницькій. І став там мій рідний Дністер-Тірас завширшки у півтора кілометри. Не кожен ризикне його переплисти, як ми це робили в далекому дитинстві.
Стою зі щемом у серці на крутому схилі берега Дністра і низько вклоняюся цьому святому для мене місцю. Бо це моя мала-велика Батьківщина.
P.S. Скільки років я хотів написати ці рядки! Їх присвячую ВСІМ моїм землякам-калюшанам. У далеких та близьких світах. Привіт вам від річки вашого дитинства та життя, -Дністра-Тіраса. Він вічно і вірно зберігатиме світлу пам’ять про село, що стало його благодатним дном, — Калюс. Як його ще звали древні греки, -Calius.
Олександр Магльона
Ви володієте цікавішою інформацією на тему, радо розмістимо її на ресурсі,
Сашенька! Огромное спасибо за такой подробный рассказ о нашем любимом Калюсе. …..Мы много знали. из рассказов родителей ( Московчук Митрофан , прожил 104 года и Анюта 92 г) , но таких подробностей не находили…… У Тани , моей сестры в Кураж не осталась книга памяти список всех погибших Мой отец Митрофан работал до войны на табачной фабрике и знал всех этих людей .Это были прекрасные люди. …Мы с Любой в Питере…….
Добро пожаловать на благодатну землю. Берега дністра.пишу в комент спасибі! автору за цікаву,але сумну долю села та його мешканців. Я виріс в с куражин,уже після затоплення. Та мова не про мене,а про мою бабцю, в дівічестві Човник Євгенію Назарівну ,вона з віком все чаще згадує
Важке дитинство, та більшу частину свого непростого життя яке вона провела до затоплення села. Якось я єі сказав, що зараз в інтернеті є все і він про всіх знає. І вона попросила знайти дані про єі батька,що загинув на війні 1944р.і є на меморіалі павшим солдатам. В куражинській сіль раді,ніяких даних про фронтовиків я незнайшов,а так по єі разказах до війни батько іх був головою першого в районі колхозу,потім війна ,похоронку я бачив,а вдова отримувала три рубля. Хочеця порадувати бабцю. Звертаюсь до автора ,підскажіть де можна знайти більше інформаціі про мого прадіда. PS кураж.
Шановний Слава з Куражина! Якщо Вашого дідуся звали Назар Прокопович, 1896 р.н., то інформацію про нього дивіться, перейшовши за цим посиланням:
obd-memorial.ru/html/info.htm?id=4375793
Насправді, він помер від ран 17.03.1945 року, в Польщі, Катовіцьке воєводство, повіт Цешинський, Струменська волость, м. Вісла-Мала та похований на цивільному кладовищі.
Я знаком с Калюсом по рассказам моей мамы, в девичестве — Раевская Зоя Ивановна,1927 г. бабущка — Маковичук -Кульчицкая Мария Антоновна, 1892 г.
Моя бабушка была замужем за Маковичуком Григорием, он утонул в 1917 г. в Днестре, а второй муж , Раевский Иван, знаю, что гончар, исчез в 1936 -37 г.г. Предполагаем — репрессирован. Хотелось бы узнать его судьбу.
Недавно узнала, что мои родные – выходцы из местечка Калюс. Предполагаю, что жили там в конце XIX или в начале XX столетий.
Семья Каменецких (Каменецер) Фавел Мордкович и Либа Гершоновна