Українець Леонід Стадник, чий зріст у 44 роки був2 метри 57 сантиметрів, соромився своєї інакшості й найбільше прагнув спокою

…Ми познайомилися з Лео­нідом рівно десять років тому, коли він ще не був знаменитіс­тю, а безвилазно сидів удома, у своїх забутих Богом і людьми Подолянцях на Житомирщи­ні. Освічений, ерудований, із добрим серцем чоловік майже не виходив із хати — з баналь­ної причини: йому не було у що взутися. Тоді при зрості 237 сантиметрів Леонід мав 60 роз­мір взуття, якого, звісно, ніде було купити.

Якби не надвисокий зріст і пов’язані з цим проблеми, він міг би стати чудовим ветери­наром чи агрономом. Подвір’я його будинку, де він жив із ма­мою та сестрою Ларисою, бук­вально потопало у квітах, а про нові сорти власноруч виро­щеного винограду міг говори­ти годинами. Та єдиними його «співрозмовниками» були ко­рови й телички, яких Леонід доглядав залюбки. Людей цей велетень сторонився, навіть боявся.

Відтоді як після закінчення школи хлопець почав стрімко рости, життя його перетвори­лося на пекло. Селяни тицяли пальцями і перешіптувалися, коли випускник аграрного ін­ституту з дипломом ветеринара приходив на роботу до колгос­пу. Місцеві дітлахи, безжальні до чужої біди, жартома кидали услід Льоні каміння. Розумію­чи, що такий зріст — йому біда, а чужим — розвага, хлопець ще більше замкнувся у собі й уни­кав найменшого спілкування з будь-ким. Але тоді, десять ро­ків тому, вдалося достукатися до його душі: Леонід погодився «вийти в люди» та в надії на до­помогу небайдужих розповісти про свою біду.

— Леонід Стадник був офіційно визнаний найвищою людиною світу у серпні 2007 року і потрапив до «Книги рекордів Гіннесса».

У 2008 році Леонід категорично відмо­вився від офіційних вимірювань для під­твердження світово­го рекорду. Нинішній рекордсмен — турок Султан Косен — був нижчий за житомир­ського велетня на 10 см.

Співчуттям до українсько­го велетня прониклися добрі люди. Після того як швець із Калуша Михайло Га­лій приїхав на Жито­мирщину, щоб зняти мірки і згодом поши­ти Леонідові перші в його дорослому жит­ті добротні череви­ки потрібного розмі­ру, про чоловіка заго­ворила буквально вся Україна. Опинившись у полі зору преси, скромний і чуйний Леонід спершу таки втішився. Йому допо­могли одягом, взут­тям, харчами, вигото­вили ліжко потрібно­го розміру, аби не клав уночі ноги на табурет­ку, і купили новенький комп’ютер, спростивши спілкування з однодумцями. До нього приїхали представни­ки національної «Книги рекор­дів» і зафіксували його тодіш­ній зріст — 2,39 метра. Навіть тодішній Президент Ющен­ко виявив до Леоніда Стадника особистий інтерес — подару­вав нашому рекордсмену спе­ціально виготовлену для нього автівку.

Леонід почав посилено рос­ти у 12 років — після невдалої опе­рації з видалення до­броякісної пухлини головного мозку, в результаті якої лікарі ушкодили гіпофіз.

Та ця печальна слава і попу­лярність мало тішили Леоні­да — він добре розумів, що ін­терес до нього надто специфіч­ний. Особливо тоді, коли поча­ли надходити пропозиції з-за кордону: то зніматися в рекла­мі відомої спортивної марки, то поступити на службу в цирк і за непогані гроші їздити міста­ми світу з гастролями. Та Лео­нід найменше хотів привертати чиюсь увагу, а можливість жити тихо, непримітно, як усі, — по­міняв би на найбільші блага. Не судилося: попри перенесе­ні операції, Леонід і далі дода­вав у зрості. За десять останніх років він «набрав» ще 20 санти­метрів. Його нога виросла до 62 розміру, а 72 розмір одягу зно­ву став проблемою. Поховавши маму, котра була світлим про­менем у його житті, Льоня зно­ву замкнувся у собі.

І раптом природа дала збій — навантажень не витримало сер­це. У 44 роки Леонід Стадник, найвищий житель нашої пла­нети, помер. Причиною смер­ті, за висновком медиків, став крововилив у мозок.

«Леонід хворів останнім ча­сом. 23 серпня йому вдома ста­ло погано, він упав з ліжка і не зміг підвестися, — розповіда­ють односельці. — Сестра по­бігла до сусідів, ті викликали «швидку». Приїхали житомир­ські медики, консультувалися з лікарем з Києва, який оперу­вав Леоніда. Вони забрали його до лікарні, а коли 24 числа ми подзвонили, щоб дізнатися про його здоров’я, повідомили: він щойно помер…»

Оксана ПАХОЛКО