Фронтова медсестра Ірина Иванюш, більше відома як «Лютик», вижила після того, як підірвалася на розтяжці

Двадцяти п’ятирічна дівчина пережила численні операції, їй ампутували обидві ноги. Сьогодні Ірина категорично відмовляється від спілкування з журналістами, але регулярно пише про своє нове життя. Це неможливо читати без сліз.

«Припаркувалась» на тротуарі, спокійно курю, перед тим, як їхати. Подають милостиню. П…. Шпурнула ті папірці в лице «благодійнику». Більшої наруги за життя я не зазнавала. А ви про пандуси в судах…. А ви про біонічні протези (для українців — це наукова фантастика) Ну-ну… Мозги вам треба біонічні. Може, тоді щось зміниться. Сука, так не люблю «плакатися» у фб, але доводиться. Може тоді щось дойде. На засіданні комітету з прав інвалідів всього-на-всього 3 інваліда. І 4-е «мняско на каляске», «помилка фугасу», тобто я. Так от. Те, що люди — звірі взагалі-то стада, а інвалід живе в окремому світі, який обмежується стінами квартири, — не новина. Так є. І так буде. І ніякі пандуси, сука, цього не змінять, поки у мозгах щось не поміняється. А ще гірше — будучи вигнаним із стада людей нормальних — попасти у стадо собі подібних. Мало того, що один з цих, бля, панів розказує про те, як він вчить колясочніків пересуватись по квартирі і митись (що кожен біль-менш не рослина вміє). Я взагалі-то за гігієною особистою стежу — в будь-яких умовах. Так що мені їхній конц-табір в Сянках — як мертвому кадило. Інший, страшно уповноважений від Верховної Синагоги пан, колясочнік, починає говорити про те, що з роботою чи транспортом таким, як я, ніхто не поможе, що я не готова до роботи, що мене звідтам за тиждень виженуть…. Що транспорту ніхто не дасть, а я повинна скакати на колясці сходами, чи літати на ній над Верховною Синагогою, як Баба Яга у ступі. І т. д. Не питання. Я ліпше здохну з голоду, ніж буду працювати в тому борделі — Верховній Синагозі. Але коли мені уповноважений від їх Велічіства Конфітурника починає розказувати, який він крутий, бо має науковий степінь, є депутатом, має сім»ю, тобто — наводити себе у приклад — ще одне збочення сучасного суспільства — їй богу, послала. Тихенько, без трьох літер, але послала. І це єдина приємність, яку я собі зробила сьогодні. А працювати я, на зло всім вам, буду. І не на підставній посаді, яку створюють, аби підприємство не платило податків. А на нормальній роботі. І для цього виходити з дому не обов»язково. Щоб вас, придурків, не бачити.