Родина із Донеччини поселилася у самому серці бандерівського краю
Раніше 45-річний Ігор та 43-річна Ірина з двома доньками жили у містечку Родинському, що за 50 кілометрів від Донецького аеропорту. Мали свою трикімнатну квартиру з євроремонтом, сучасними меблями. Та почалися обстріли. Тож вони вхопили дітей, кішку з котенятами – і поїхали геть.
Ірина стала набирати телефони областей, де приймали біженців. Відгукнувся Львів. “Спочатку боялися. Наслухалися такого про бандерівців, шо волосся дибки ставало, — згадує. — Казали, що тут російськомовних дітей їдять”.
Уже рік Льовіни винаймають двокімнатну квартиру у селищі Добротвір. Їм тут подобається. Та й вертатися нема куди: будинок на Донбасі розбомбили, подруга дівчаток загинула, а сусіди збирають дощову воду, аби їсти зварити.
Ігор, голова сім’ї — росіянин, родом із Тамбова. Там у них і житло є — старенька Ігорева мама живе. Але втікати до Росії не захотіли. “Я маю російське громадянство, але зневажаю свою країну за те, що вбиває українців, — каже. — Та й що у тій Росії? Може, у Москві і Петербурзі є життя, а у таких містечках, як Тамбов, Самара, Куйбишев, процвітають злодійство, алкоголізм та наркоманія. Там дітей і погуляти не випустиш”.
Льовіни це знають не з чуток — прожили в Росії дев’ять років. “Продукти дорогі, підручники у школі всі платні, ми обоє працювали, отримували пенсію, але грошей не вистачало”, — каже Ірина. У неї, як і в чоловіка, — ДЦП. Та вони на діагноз не зважають. Ігор ремонтує все сам, Ірина варить, пече, закрутки робить.
Ігор зітхає: коли почався Майдан, то він був проти нього, як і більшість на Сході. Був проти, допоки не побачив у новинах золоті унітази Януковича і царські хороми Пшонки.
Ігор розмовляє російською. Я — українською. Перекладачів нам не потрібно. Мовного конфлікту не виникає й у львівському селищі.
“Яка різниця, якою мовою хто розмовляє? Аби людина добра була, а та сім’я гарна, привітна, діти у них добрі та виховані”, — кажуть місцеві люди.
Із мамою-росіянкою Ігор про політику не говорить. Старенька впевнена, що на Донбасі людей вбивають американці. Єдина сестра Ірини також не телефонує. Вона залишилася жити на Донеччині й переконана: по них тут стріляють бандерівці. У те, що на Заході ці “фашисти” діляться з її сестрою останнім, не вірить. Для неї бандерівці — фашисти.
“Коли ми приїхали, нас поселили в гуртожитку. То двері не зачинялися! Місцеві люди приходили і приходили. Хтось приносив сало, хтось закрутки, одяг несли, цукерки дітям, — Ірина згадує, що її дуже вразили людське співчуття та щирі сльози. — Я дуже пам’ятаю одну бабцю. Принесла в газеті замотані пиріжки, ще теплі. А інша постукала у двері, дала сто гривень, меншеньку нашу Маргариту по голові погладила”. Жінка каже, що цілий рік вдивляється на вулиці в обличчя людей, все хоче знайти тих стареньких, аби їм “дякую” сказати. Тоді розгубилася.
На виділені державою шість тисяч гривень допомоги для біженців сім’я купила пральку. Комп’ютер, телевізор і порохотяг привезли з дому. За квартиру у Добротворі біженці платять 400 гривень щомісячно плюс комунальні послуги.
— Коли закінчиться війна, додому повернетеся? — питаю.
“Ні, — дружно, в один голос кажуть. — Тут наші діти виростуть християнами”. Щонеділі батько з донечками йде до храму. І мама йде, коли біль не допікає. Бувають дні, коли Ірині важко пересуватися по квартирі з палицею. То чоловік і донечки їй своє плече підставляють: “Мамо, тримайся і йди”.
Старшій, Поліні, 15 років. Згадує, що на Донбасі кажуть про бандерівців. Мовляв, мало з рогами на головах не ходять, а зуби мають, як у вовків. 12-річна Маргарита вільно говорить українською. Рік у школі закінчила із найкращими оцінками. Знає українські танці, співає українські пісні й носить сорочку, яку мама вишила. І каже, що хоче, аби і її друзі на Донбасі могли так жити під мирним небом.
Світлана МАРТИНЕЦЬ
About the Author
Не знав, що пані Мартинець тепер дописує у Вас. Чи, можливо, все ж, передрук? Мабуть, запитаю саму пані Світлану, відколи пише на такі сайти
Запитайте обов’язково саму пані Світлану )