Завтра в Дрогобичі відбудеться черговий благодійний ярмарок «Дрогобицький крам»
Для дрогобичанина Івана Буня, який воює під Куп’янськом, потрібен автомобіль!
У Дрогобичі продовжують благоустрій Алеї пам’яті Захисникам
У Дрогобичі вшанували пам’ять жертв Чорнобильської аварії
Психологічна підтримка для людей, які зазнали страждань внаслідок війни
«Банзай!»-пронизливо заверещав Нунчак, зустрівши Ціпа. -Як поживаєш, старина?. Ти, як я чув, вже на пенсії, — не вгамовувався весельчак-японець-Та на пенсії,- зніяковіло відповідав настирливому незнайомцеві Ціп. – А ти хоча б знаєш, хто я такий?,- допікувався Ціпа Нунчак. Ось, подивися, що на мені написано ієрогліфами. Оцей,-«вбити ворога», а цей «той, що несе смерть». Я, — професійний воїн. Повоював і у вас в Україні. Знаєш про розгін студентів на Майдані?. Ох і попрацювали ми тоді з «беркутятами»! Є про що згадати… А ти чого це мовчиш, Ціпе, ніби тебе заціпило?. Вибач за тавто… тавтологію. Ги-ги».
Ціп мовчав. Чомусь згадалися мозолясті натруджені долоні Батька. Він його ніколи не називав господарем. Добре пам’ятав, як ті долоні пестили молодого ясеня, обираючи його для народження Ціпа. Як потім Батько робив перев’язь із сиром’ятої шкіри. Зав’язував її особливим вузолом, змочивши у теплому молоці. Щоб під час роботи той не підвів, — не загубив било. Било було із добряче просушеного дубця. Спочатку Ціпу здавалося, що било заважке. Та згодом вони, як кажуть, спрацювалися. Під веселий свист відчайдуха била вилітало із колосся стигле, налите життям зерно. Збиралося, зернятко до зернятка, стікало жвавими струмочками до купи…
Ніби здалека до Ціпа, через світле марево спогадів, долинав скрипучий голос Нунчака: « А ти, Ціпе, коли небудь воював? Чи тільки все життя «пахав»?.- Ні, не воював. Була лишень одна пригода, — неохоче відповідав трудар Ціп, виринаючи зі спогадів, що несли запахи стиглого зерна, зоряних літніх ночей на тоці, рідного поту Батька.- Якось уночі на тік забрели двійко злодіїв, з міхами, аби поцупити зерна. Перед тим забрали у сторожа, що спав, стару одноствольну берданку. В тій рушниці ніколи не було жодного набою, але злодії про це не відали. Кинули ту «зброю» у траву. Ось тоді я й штрикнув сторожа під ребро… Після короткої «розмови», почастувавши била, схарапуджені злодії накивали п’ятами.»
-Оце й уся твоя війна, — глузливо мовив Нунчак і пішов собі геть. Мабуть, знову виконувати свій обов’язок воїна. Нунчак крокував, як справжній господар життя. Він був упевнений: такі, як він воїни, потрібні будь-якій владі. Ціп ще трішки постояв у задумі. Пішов по своїх трударських справах. Хоча вже давно був на пенсії. Йшов і думав, що він би таки повоював, — добряче дав би по ребрах тим, які ставши владою по Майдані і досі не покарали жодного Нунчака.
…Я випадково почув цю розмову. Подумалося: якби в українській писемності були ієрогліфи, то варто було б на ціпі написати, — «Той, що дарує хліб». А ще «Той, хто дасть по хребту злодіям-владцям». Сподіваюся, що його бойовий побратим било теж би згадав молодість…
Олександр Магльона
Ви володієте цікавішою інформацією на тему, радо розмістимо її на ресурсі,
